Віктор Савчук: «Молитвами святих я лишився живим»
Нещодавно в офісі місії «Голос надії» побував пастор-місіонер Віктор Савчук разом з дружиною Мариною та донькою. Віктор родом з Маневич, що на Волині, але уже понад 20 років несе служіння в селищі Чорний Яр на російському Поволжі. Якщо раніше, приїзд місіонерів з Росії явище було звичним та буденним, то на сьогодні, враховуючи усі складнощі ситуації, для нас, тут в Україні це майже свято. Крім того, що минулого року Віктор складно переніс вірусну хворобу, він мав ще й складну операцію. Ми молилися за цих місіонерів, і тому були раді бачити їх бадьорими і сповненими сил та бажання продовжувати своє служіння.
— Цей рік був дуже складний для вас. Ви стикнулися з усіма цими хворобами й ускладненнями, які вони принесли. Як ви пройшли цей період? Що підбадьорювало, що давало силу? Про що думали, про що молилися?
Віктор: Для нашої сім’ї 2020 рік був особливо складним. Відчувши проблеми зі здоров’ям, я звернувся в лікарню. Мене відправили у Волгоград, де зробили знімок. Виявилося, що 64 відсотки легенів уражено. У лікарні, куди мене відразу ж відправили на швидкій, перший місяць я провів без жодних покращень. У картці так і записано: «Без динаміки». При цьому в мене брали аналізи на ковід — і жоден із них не підтвердився. Але стан був настільки важким, що, можна сказати, я реально прощався з життям. Стояв біля вікна, плакав, просив у Господа продовжити життя. Казав йому: «Боже, якщо я не помру, то або ще не готовий, або ще потрібен на цій землі!»
Фізично мій стан був задовільний. Я не задихався, не було жодних симптомів, крім температури. Але духовно було важко. Диявол якось тиснув думками про те, що й від меншого помирають, хоча я твердо вірив у Божу силу й знав, що Господь зі мною. Але часто бувало, що не міг спати. Пам’ятаю, напередодні операції навіть медсестра підійшла до мене й сказала: «Ви мусите поспати, завтра операція, вам потрібні сили». Та якщо тепер у мене питають: «Що дало силу пройти це?» — то я відповідаю, що лише завдяки молитвам святих я залишився живий. І це я ні на краплину не перебільшую. Поруч зі мною лежав чоловік, у якого було уражено всього 18% легенів. Ми з ним говорили про Бога й обмінялися телефонами. Коли його виписали, я вирішив йому зателефонувати, а за цим номером мені відповіли, що він помер. Я бачив його стан і розумію, що порівняно зі мною у нього взагалі проблем не було, але його життя закінчилося.
Марина зі Світланкою (нашою донькою) також захворіли, але їх госпіталізували в Астрахані. Ми лежали в лікарнях одночасно, але на відстані 500 км один від одного.
Марина: Я найлегше з усієї сім’ї перенесла цю хворобу. Але в лікарні Бог використовував мене. Бо там були люди, яким треба було сказати про Господа.
Віктор: Мій стан в лікарні мало покращився. Коли мене виписували, то легені стали працювати краще лише на 12%. Лікарі сказали, що мені може знадобитися кілька років на повну реабілітацію. Тому після хвороби я й дотепер відчуваю певні наслідки. Мені стає дуже важко дихати під час фізичних навантажень.
— Яка у вас ситуація з проведенням зібрань та інших служінь?
Віктор: Коли тільки карантин почався, то десь місяць ми не збиралися. А потім поступово стали збиратися, проводити зібрання. Правда, ще протягом цього місяця багато хто з людей перехворів. Але відтоді ми постійно проводимо зібрання, хоча до нас немає претензій, можливо, тому, що це невелике село. А у великих містах ми чуємо, що накладають штрафи, зобов’язують обладнати приміщення рециркуляторами для обеззараження приміщення, дезінфікуючими засобами і забезпечити перебування людей у масках. Також відстань між людьми має становити 1,5 метри.
— Яка на сьогодні ситуація з проповіддю Євангелії в Росії? Ви говорили про те, що в лікарні мали змогу засвідчити, і, можливо, це Було Боже провидіння, щоб у той момент ви були на тому місці. А в інших сферах як іде робота?
Марина: Я вважаю, що за двадцять один рік люди нашої місцевості стали добре приймати нас. Ми маємо безліч знайомих, яким особисто свідчили. Люди бачать наше життя — і змінюють своє ставлення до нас. Вони вже не кажуть, як було раніше, що віруючі обманюють людей, щоб заволодіти їхнім майном, або ж що в жертву приносять дітей. Люди стали більш прихильними. Але щоб ці думки викорінити повністю, ще потрібен час. Це процес вимагає немало зусиль. Для цього ми не просто проповідуємо людям, ми намагаємося допомагати їм, будувати з нами певні стосунки.
Віктор: Спочатку навіть сусіди погано ставилися до нас, кажучи, що ми секта — страшні люди. Наш дім обминали, йдучи по березі Волги. А тепер у нас із ними чудові стосунки, і це завдяки тому, що до нас зверталися за допомогою — і допомогли їм.
Щодо євангелізаційних заходів, то таких, як ми робили раніше, тепер не робимо. Ми просто зустрічаємося з людьми й особисто свідчимо їм, запрошуючи на зібрання. На Пасху роздавали людям християнські календарі та газети. Це можна робити в нас, але на літературі має бути штамп церкви, від якої ця робота проводиться. А якщо ти не служитель, то має бути письмовий дозвіл від пастора, що ти маєш право робити це від цієї церкви.
Також ми підготували 50 продуктових пакетів вагою 12-13 кг, які роздали малозабезпеченим сім’ям.
Тепер у нас є думка оголосити в соцмережах, що ми в певний час чекатимемо людей із малозабезпечених та багатодітних сімей у церкві, де вони зможуть отримати підтримку й допомогу. Маємо намір провести з ними ненав’язливу бесіду й роздати подарунки. Можливо, створимо якусь платформу з назвою «Дім милосердя» для допомоги людям, які мають у цьому потребу.
— Які у вас стосунки з владою? Наприклад, в Україні склалася ситуація, коли представники влади звертаються до церков, відвідують їх. Як у Росії?
Віктор: Ні, у нас не так. Ми живемо за принципом: вони не чіпають нас, а ми не дратуємо їх. Наприклад, коли ми проводили табори у 2019 році, 2-3 зміни по 40-45 дітей на березі Волги, то до нас приїжджали представники влади й пред’являли певні претензії. Казали, що їм поступив сигнал — і його потрібно перевірити. Але в нас були дозволи від батьків на перебування їхніх дітей, тому нам не заборонили перебувати там.
Ми намагаємося бути з владою відкритими й чесними, допомагати, де потрібно. Наприклад, нас просили приютити на певний час деяких людей. Було, що на певній фірмі працює людина, зазвичай у степу на різних роботах. Якщо вона захворіла, то її привозили в лікарню й залишали. Підлікувавшись, ці люди не мали куди йти, і нас просили, щоб вони пожили в нас. Були випадки, що в нас жив безногий чоловік, паралізовані були, поки їм не виготовляли документи й не відправляли або додому, або в інші місця. Хтось жив у нас кілька тижнів, дехто — місяць чи й більше. Бувало, що мене просили відвезти цих людей в Астрахань у дім для літніх людей, і я робив це. Було, що допомагав людині відновити документи, возячи її в різні інстанції. І це прихиляє серця адміністрації.
— З огляду на нинішню ситуацію, чи впливає на ваші стосунки з росіянами те, що ви українці?
Віктор: Особливо ні. Прості жителі Росії дуже добре розуміють, що це політичні ігри. Хоча, коли ми їхали в Україну автомобілем з російськими номерами, наші друзі запитували: «А чи не боїтеся ви їхати з такими номерами?» Але нас тільки один раз зупинили в Харкові, переглянули документи й відпустили.
Марина: Я думаю, що росіяни шкодують українців. Вони думають, що в Україні складніші обставини, що більша частина України охоплена війною. Але більшість людей не налаштована агресивно, до того ж в нашій місцевості дуже багато українців проживає. Навіть є великі населені пункти, до трьох тисяч людей, мешканці яких — українці, які в 1970-ті роки виїхали туди на проживання.
— Як перспективи вашої праці? Чого ви чекаєте, на що сподіваєтеся?
Віктор: Щодо служіння, то є невіруючі люди, які відвідують зібрання. Вони зрозуміли, що ми не такі страшні, якими вони нас уявляли. До хрещення в нас готується 3-4 людини в цьому році.
Звичайно, говорити, що щось таке велике відбувається, — не можна. Люди в основному приходять у церкву тому, що біда привела. Правда, місяць тому навернулася молода жінка, мама якої відвідувала зібрання й свідчила їй. А так зазвичай до нас приходять люди, у яких підозра на рак чи інше складне захворювання, проблеми в сім’ї.
Ми плануємо, що, розпочавши роботу у соцмережах, зможемо налагодити стосунки з людьми. Не просто розвести їм додому певні подарунки, а запросити їх у дім молитви, щоб вони побачили, що нічого страшного тут немає. Може, це спілкування з ними займе п’ять хвилин, але ці люди вже переступлять поріг дому молитви, переборовши власні упередження.
— Звісно, що ви самі й ваша невеличка церква не могли б зібрати такої кількості продуктових наборів. Хто вам допомагає в праці, і чим би могли допомогти наші читачі місіонерам у їхньому служінні, окрім того, що молитися?
Віктор: Дуже багато мені допомагають мої друзі. Наприклад, Володя Кондратюк, який родом із Маневич, а тепер живе в Америці. Час від часу він телефонує й каже, що Бог кладе їм на серце бажання пожертвувати певну суму на якийсь місіонерський проект. Є люди, які, жертвуючи гроші, кажуть: «Я хочу, щоб ви зробили продуктові пакети й допомогли людям», тобто дають нам пораду, на що використати цю суму.
Ці люди не обов’язково з Америки, вони можуть бути і з України, і з Росії, і Білорусі чи інших країн, але їм небайдужа доля бідних людей, вони зацікавлені в поширенні проповіді Євангелії.