Володимир Сад: «Проповідь Божого Слова — основне в служінні пастора»
Володимир Сад — пастор церкви «Світло життя» с. Підгайці Луцького р-ну Волинської області. Народився Володимир Іванович 1 січня 1956 року в с. Великі Телковичі Володимирецького р-ну Рівненської області в багатодітній родині Івана та Василини Садів (11 дітей). Навчався в Рівненському державному музичному училищі, Рівненському біблійному інституті, на річних курсах художників-оформлювачів. Працював у Володимирецькій художній майстерні. Був першим пастором церкви смт Володимирець (обрано в 1988 році). Дев’ять років виконував служіння старшого пресвітера церков Володимирецького р-ну (1992-2001 роки). Автор трьох збірок поезій: «Мого серця скрижаль» (2007), «Літо моєї осені» (2012), «Погляд» (2020). Понад 10 його віршів покладено на музику й співаються в євангельських церквах. Батько 9-ти дітей.
— Розкажіть про своїх батьків.
— Мої батьки — прості звичайні селяни. Тато мій Іван усе життя мав справу з кіньми, він був ветлікарем за професією. Працював у колгоспі, а потім на більш відповідальних посадах за своїм фахом.
А мама моя — багатодітна, любляча, проста селянка Василина. Прожили вони разом довгі роки. Мама народила 11 дітей.
— Розкажіть про своє навернення до Господа.
— Коли я йшов в армію, а це був 1975 рік, то тато з мамою були ще поза церквою. А як повернувся — то вони були вже в церкві. Це на мене дуже вплинуло. Особливо те, що пішов у церкву мій старший брат Віталій, а він був інтелігент, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. Івана Труша, працював на посаді директора музею. Брат був для мене авторитет.
Я ще з раннього дитинства по-своєму шукав Бога. Боявся згрішити, погане слово сказати. Тато й мама нас строго виховували. Ми їх слухалися, ми працювали, брудних слів не говорили. Ще коли вчився в інтернаті, то тихенько молився на ніч, промовляв «Отче наш».
І коли разом із братом та його другом, також художником, який працював на відповідальній посаді в одній із організацій Володимирця, поїхав у Великий Жолудськ на зібрання, то там відчув, що церква, служіння — це те, що вже давно шукав. Я відразу сприйняв і спів, і проповіді, і молитви. Неначе я вже був готовий до цього всього. Якось так легко увійшов у церкву. Це був 1978 рік — як я покаявся. До того вже відслужив у армії й вивчився в Рівному на художника-оформлювача.
— Коли ви отримали хрещення Святим Духом?
— Якщо 1978 рік був роком мого навернення, то наступний рік, 1979-й, став роком мого хрещення Духом Святим. А було це так. Коли я увійшов у середовище християнської молоді, то з групою однодумців відвідував інші церкви по селах. Ми там проповідували, співали. Їздили й в село Переброди Дубровицького р-ну. І ось на одному зі служінь у хатині в тому селі мене Бог хрестив Духом Святим. Я заговорив іншими мовами. Це дало мені нове піднесення для служіння. У цьому зміцнювався, жив цим. До цього часу я переживаю благословення, коли мене наповнює Дух Святий, переживаю радість і втіху. Я постійно молюся іншими мовами. Це ж не обов’язково кричати, можна молитися в тихому віянні, перебуваючи один на один із Господом.
— Яким було ваше служіння в церкві на початку увірування?
— Коли я навернувся, то зрозумів, що маю щось робити в церкві ради Господа. І перше, за що я взявся — була проповідь. Мої однолітки з навколишніх сіл, і мій друг Леонід Капарчук із Довговолі проповідували. І я якось подумав: коли проповідують прості сільські хлопці, то чого я не можу, маючи освіту. І ось така ревність мене спонукала до проповідування. Тато мені подарував Біблію, і я став готувати проповіді. Ще співав у хорі.
— А як ви стали пастором?
— Я ніколи не мав претензій на пасторське служіння. Вважав себе рядовим проповідником. Поміж нас були брати, які раніше увірували, зокрема мій рідний брат Віталій і його друг Леонід Стріла, які стали дияконами. Але Божий вибір упав на мене. Це сталося в 1988 році, через 10 років від мого покаяння.
Ми тоді у Володимирці діяли вже як церква. Відповідальний за служіння був мій тато. Робили зібрання по хатах: то в мого тата, то в мене. А нас було вже понад 70 людей. Тож потрібно було реєструватися та визначитися з постійною адресою місця нашого збору. Відповідно постало питання вибору пресвітера. Приїхав до нас старший пресвітер церков області — і мене одноголосно обрали на пасторське служіння. Тож я став першим пресвітером церкви в смт Володимирець.
Перед тим я з братами поїхав до пророка, бо нам потрібно було вирішити певні господарські питання. Тож коли ми до нього приїхали, то він став до мене пророкувати: «Я тебе благословлю — і ти будеш пасти овець Моїх. Бо саме тобі Я доручаю цю святість». І коли ми вже поверталися додому й міркували над тими пророцтвами, то дивувалися, що їхали за одним, а отримали слово про моє служіння.
— Які у вас були труднощі в пастирському служінні?
— У церкві смт Володирець були вихідці майже з кожного села Володимирецького р-ну. Кожен привіз свої традиції, свої правила, стиль проповіді тощо. Казали: а в нас співали так цю пісню, а це місце в нас розуміли так, в неділю має бути так, на служінні потрібно поводитися так… у цьому й полягала трудність початків мого пасторства. Мені потрібно було бути центристом. І Бог давав мені мудрості й любові все вирівнювати, усі претензії спрямовувати в одне правильне русло — і всі були задоволені. Бог допоміг мені всі різноманітності зібрати докупи й вести всіх євангельським курсом без традицій і без амбіцій.
А ще в нас на Поліссі поширилося неправильне розуміння духовного й тілесного. У церкві було багато пророків, і вони жили своїм життям: у церкві — одне, а поза церквою по хатах, де збиралися «духовні», — інше. Хоча ми знаємо, що це було штучне поділення, бо всі віруючі духовні, усі навернені, усі мають Духа Святого. Тож ще одним із труднощів і завданням було вивести з підпілля отаких пророків разом із їхніми служіннями по хатах. Господь мені й тут давав і любові, і мудрості, щоб все це робилося в церкві, у домі молитви.
— Як ставилася дружина до вашого служіння?
— Дружина ніколи не виявляла невдоволення, не висловлювала докору, коли я брав Біблію і йшов на служіння, на бесіду, на похорон чи в якусь сім’ю. Вона завжди казала: «Хай тебе Бог благословить».
— Кого б ви назвали своїми учителями, з яких брали приклад?
— Я старався бути разом із сивочолими братами з таких великих старих церков, як у селах Великий Жолудськ, Кідри, Собіщиці, Сопачів, Бишляк. Я дуже хотів пізнати правильну Євангелію, хотів мати правильну основу. Тому й шукав братів, які проповідували Слово Боже, а не якісь байки. Хто проповідував на основі Слова Божого — до тих братів я прислухався, від них учився. А це Ростислав Шкіндер, Петро Кислянка, Мусій Мурза, Микола Назарчук (Миколай). Із такими братами я спілкувався й від них багато навчився.
— Ви автор трьох збірок віршів. Чи не заважає вам цей талант в пастирському служінні і навпаки?
— Ні, талант писати вірші допомагає мені в проповіді. Мої вірші невеликі, я намагаюся концентрувати думку в небагатьох словах, у кількох строфах вмістити основне. Бо в «кілометрових» віршах зазвичай думка розмита. Коли я готуюся до проповіді, то лаконічність також стоїть на першому плані. Намагаюся в 15-25 хвилин вкласти основне, щоби був початок, була логічно викладена основна частина, був висновок, євангельська мораль. Буває, що тема моєї проповіді та вірша збігаються, і я доповнюю свою проповідь віршем або ж розвиваю основну думку вірша в проповіді.
Так само пасторство не заважає віршам. Коли я став віруючим, то зрозумів, що писати треба. Мої вірші стали друкувати в «Євангельському голосі», я ввійшов у його видавничу раду. Один із віршів, надрукований в ньому, «Не кидай каменем», був покладений на музику — і став моїм першим віршем, який співається, зокрема і на євангельських служіннях.
— Що вам особливо запам’яталося з вашого служіння?
— Був час, коли до мене прийшов поважний пастор із села Кідри Давид Кібиш. Я тоді вже був старшим пресвітером церков району. Із церкви його села в лікарні Володимирця лежала молода мама. Після родів щось сталося — і вона впала в кому. Давид сказав, що в нього є бажання піти до неї в лікарню й помолитися за неї з оливопомазанням. Я казав, що ця священнодія звершуються в тому разі, коли покличуть, але оскільки та жінка була непритомною — я згодився. Ми пішли в лікарню. Старша медсестра нам дозволила зайти в палату й помолитися. Сама стала в дверях, щоб побачити, що буде відбуватися. Біля тієї жінки був чоловік. Ми помолилися, помазали її оливою — і пішли. А на третій день вона вже була в селі й годувала свою дитину грудьми. Тобто Господь її підняв і оздоровив. Це мені дуже запам’яталося. Я переконався, що якщо звершити так, як написано — то буде результат.
— Які ви взяли уроки за час служіння?
— Я зрозумів, що проповідь Божого Слова — основне в служінні пастора. Має бути акцент на проповіді. Так, у церкві багато що має робитися — і заповідь, і хрещення водне, і вінчання, і омолитовлення дітей, але основне — здорова наука, яка подається саме через проповідь, що базується на Євангелії.
Я паралельно зі служінням навчався в Рівненському біблійному інституті. То навчання також багато дало мені в плані служіння й розуміння багатьох речей. Але справжній пасторський досвід до мене прийшов тільки через десять років служіння. Я лиш тоді відчув повний контакт з церквою як пастора зі своїми вівцями.
— Що ви порадите молодим пресвітерам?
— Працювати над собою, удосконалювати самого себе, удосконалювати служіння, шукати контакт із людьми, десь бути меншим, десь зробити крок назад — і тебе зрозуміють і будуть поважати люди. Не потрібно рватися вперед і залишати після себе невдоволення та образи. Люди пильно приглядаються до тебе, чують слова твої, бачать всі дрібниці, поведінку, як ти представляєш їх перед владою, як з ними поводишся, чи зверхньо чи ні і т.д. Треба щоденною працею завойовувати авторитет. Навіть якщо є диплом бакалавра чи магістра, усе одно потрібен час для досвіду, щоб зрозуміти: я і вівці — одне. Можливо, хтось із молодих думає: мене обрали пастором — і все в мене піде добре. Але пройдуть роки, допоки ви до кінця усвідомите своє служіння, коли і поведінкою, і особистим прикладом, і ставленням до людей станете пастором, відчуєте, що прийняли Божу церкву, а церква прийняла вас, що ви одне з церквою.
Раджу, усвідомити братам, що основне в їхньому служінні — не якихось публічні заходи, виступи перед мікрофоном, не перебування в центрі уваги під час омолитовлення дітей, вінчання, а курс на проповідь, на Слово Боже як на основу. Ми сторожі, і у нас Бог спитає, чи ми провадили в церкві здорову науку, бо від неї залежить, яким буде життя церкви. Бо тепер багато лжевчень. На служителю церкви лежить відповідальність за те, що проповідується в церкві, що проповідують проповідники, щоб не проникла лженаука. Апостол Павло написав Тимофію: «Проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою» (2Тим.4:2).
Раджу акцентувати увагу не на пророчому слові, а на написаному. Бо пророче слово як дар перевіряється словом написаним. Біблія — як шаблон, і пророче слово не може відступати від нього. І пастор має за цим слідкувати. Як сказав Господь ангелу церкви в Ефесі: «Я знаю діла твої, і працю твою, і твою терпеливість, і що не можеш терпіти лихих, і випробував тих, хто себе називає апостолами, але ними не є, і знайшов, що фальшиві вони» (Об.2:2). Пастор має владу випробовувати навіть апостолів, щоб ніяке лжевчення не було посіяне в церкві.