Сергій Ярута:
«Місіонерство неможливе без молитви»

31.03.2019
0
1213

Сергій Ярута — єпископ, місіонер "Голосу надії" (відповідальний за служіння в Татарстані та Марій-Ел, РФ) розповідає про своє покликання до служіння, перші кроки в місіонерстві і про власний погляд на сучасну релігійну ситуацію.

— Розкажіть про те, як ви прийшли до служіння.

— Мої тато і мама щиро любили Бога. Я часто просинався від їхніх молитов. Рано-рано. Я був ще малим, але мене це так тривожило, так торкалося! Я бачив сльози на їхніх очах. Хоча й хотілося спати, сповзав з ліжка, ставав на коліна і молився з ними. Як втомлювався, знову залазив під ковдру і засинав. Іноді я не чув, як вони починали молитися і як закінчували. Я тоді ще не до кінця розумів… Але зараз думаю, що саме молитва стала фундаментом мого покликання і подальшого служіння.

Нас було в сім’ї 11 дітей, і змалку всі ходили на зібрання. Маленьких — тато ніс на руках. Потім вдома, ми, діти, імітували зібрання — старші призначали проповідників, хто буде розказувати вірш, хто буде співати…

Батьки молилися довго, ревно, гаряче. Вони перебували в Божій присутності, де час проходить непомітно. Це вищий рівень молитви. Сьогодні багато людей, кажуть, що моляться. Але я, порівнюючи, бачу, що це щось зовсім інше… Пам’ятаю, іноді мама мене посилала до бабусі по сусідству за сіллю. Я приходжу, а бабуся молиться, руки — підняті догори. Бувало, що я довго чекав біля дверей, тому що боявся її перебити. Я бачив, що її наповняє якась надприродна сила, бо навіть молода людина не може так довго простояти з піднятими руками…

— А ви самі коли отримали хрещення Святим Духом?

— Довгий час я не міг отримати, переживав наповнення, але говорити іншими мовами не міг. Я навіть трохи ображався на Бога — інші хлопці-хулігани, мої ровесники, вже давно отримали, а я такий праведний, а не маю… Постійно виходив, щоб за мене молилися. Але отримав цей дар зовсім непомітним чином. Просто одного дня прийшов у дім молитви, став на коліна і отримав хрещення Святим Духом. Зібрання ще не почалося, ніхто за мене не молився, я отримав особисто від Бога.

— Прийняття водного хрещення було для вас переломним моментом?

— Ні. Я був активним у церковному служінні. У школі на великій перерві ми бігли в соснову посадку молитися. Там Бог хрестив Святим Духом школярів. Ми горіли цим, брали пости. Згодом вчителі взнали, стали забороняти…

Щодо хрещення, то я чекав повноліття. На той час старалися не хрестити до 18 років. Хоча робили винятки для тих, хто сильно просив. Мене призвали в армію. І вийшло, що хрещення прийняв уже після армії в 1987 році. Тоді вже хрестили відкрито, навіть міліція охороняла.

— Чи пережили ви утиски в школі за віру в Бога?

— Пам’ятаю, як ми відстоювали право не носити зірочок. Це не було надто велике приниження, але в дитячі роки і таке пережити дуже важко. Коли весь клас над тобою сміється, вчитель при всіх тебе соромить… І тим більш цінне це рішення в юному віці. Це формувало нас. Потім постало питання червоних галстуків. Тоді тиск став ще більшим, навіть силою зав’язували, обзивали… Також принижували за те, що віруючі народжували багато дітей… Регулярно проводили атеїстичні лекції. Сьогодні, коли буваю вдома, колишні атеїсти просять: «Розкажи нам про Бога!» Це чудо для мене!

Бог дав сили вистояти. І саме ці невеликі випробування нас утверджували, адже вони робили чіткий поділ на віруючих і невіруючих. Світські люди самі нас відштовхували. Зараз молоді важко, адже вони не переживають таких «порогів», їх приймають, люблять…

— Тобто ви відстоювали не просто те, чого вас навчили батьки, а особисті переконання?

— Написано: «якщо ви спробували, що добрий Господь…» Ми вже «скуштували» Бога. Коли я навчався в середніх класах десь до п’яти моїх  однокласників прийняли Ісуса. Це і завдяки недільній школі і нашому свідченню. Пам’ятаю, вчителі закривали клас, не пускали на вечірнє зібрання. Ми через вікно втікали.

В неділю на зібрання приходили директор, голова сільради. Заставали заняття недільної школи. Дівчата зазвичай ховалися — хто під ліжко, хто в шафу (служіння було в хаті). А хлопці — через вікна і бігли в поле, ховалися… Якщо зловлять — батькам, служителям буде штраф чи покарання.

— Як пройшла ваша служба в армії?

— Моя менша сестра Наталія, яка потім стала місіонеркою, дуже молилася, щоб я потрапив до свого брата. Він вже рік служив. Бог почув її молитву і мене направили у Вінницю. Тому служба пройшла трохи легше. Та бувало всяке — і били, і по плацу ганяли, і ображали… Іноді психологічний тиск був таким, що не хотілося жити. Тобто, думки були про те, щоб Бог швидше забрав на небо. Але, я думаю, більше ніж залякувати, вони не могли. Уже минув той час… А потім вдалося завоювати довіру керівництва, то навіть на зібрання відпускали.

Через рік після служби я зустрів командира частини на гражданці. Каже: «Побільше б таких хлопців, як ви!» Сльози витирає…

— Після армії ви прийняли хрещення. А далі? Як шукали своє служіння?

— Я дивився на своїх старших братів, які проповідували по електричках. Мені завжди були цікаві їхні розповіді. Я співав у хорі, розказував вірші, проповідував — тобто був задіяний. Це дуже важливо! Якщо пропустити момент і не задіяти молодь, то можна втратити цінних людей.

Якраз відкрилися широкі можливості для благовістя. Клуби, фільм «Ісус»… Ми стали дуже багато їздити з групою. Дуже багато запрошували. А вдома ж — багато роботи. І батьки просять лишитися… Я покорявся, але вони не раз казали: «Їдь, іншим разом зробимо», розуміючи важливість цієї справи. Так, поступово, формувалися мої погляди, напрямок служіння.

— А як прийшли саме в місіонерське служіння?

— Ніколи не уявляв себе місіонером. Не думав, що достатньо здібний для цього. У 22 роки я почав відчувати внутрішній голос, який говорив: «Сину Мій, збирайся в путь!» Всередині все плавилося. Я не знав, що зі мною робиться. Ми їздили з братами в Прибалтику на заробітки, то іноді я навіть не йшов на обід, аби мати час помолитися. Я розумів, що Бог до чогось готує… Такий стан у мене продовжувався півроку.

Одного разу мама розповіла мені сон, який підтверджував те, що було в мене всередині. Я не міг стриматися — вийшов на вулицю, щоб ніхто не бачив, і дуже довго плакав. Відчував, що щось зі мною відбувається, але не знав, що.

Через деякий час Аркадій Олеш запропонував мені поїхати в Дзержинськ (Нижньогородська область РФ). Там була невелика групка християн. Але я не міг їхати, тому що був незакінчений об’єкт, не міг підвести братів. І тут трапляється нещасний випадок — допомагаючи батькові на стругальному станку, я травмував руку. Таким чином бригада поїхала на об’єкт, а я з перебинтованою рукою — в Дзержинськ.

У поїзді ми співали, потім на вокзалі роздавали Євангелії. Почалася така тиснява, що я мусив покинути ящик і відійти, щоб не роздушили. Такої спраги, як там, ми ніде не бачили. Проповідували в трамваях, тролейбусах, бібліотеках, училищах… Навернулися до Бога люди. Після трьох місяців повернулися додому, відчуваючи себе героями. Але через деякий час прийшов лист такого змісту: «Ви приїхали і поїхали, а ми тепер не знаємо, що робити… Краще б ви не приїжджали!» Це слово нас вразило. І знову стали збиратися в дорогу.

Домовилися зустрітися в Ковелі. Брат віз мене автомобілем, тут машину заносить і ми чудом не злітаємо в кювет. Приїхавши в Ковель, я побачив, що нас всього кілька чоловік — багато із тих, хто мав їхати, відмовилися… І ми уп’ятьох вернулися до тих людей, які нас чекали. Вони почали розпорошуватися, але ми відновили служіння і згодом заснували церкву.

— Коли ви їхали вдруге, то ще не думали, що там залишитеся? Коли прийняли це рішення?

— Ні. Ми планували навчити людей, поставити старших. Думали, що це займе досить короткий час. Зрештою, у нас закінчилися гроші, при тому що ми й так дуже скромно харчувалися. Але стали приходити люди, навіть директори училищ, приносити свої талони на продукти. Ми відмовлялися, було незручно. Та вони казали: «Не відступимо, поки не візьмете! Ми хочемо, щоб ви в нас служили, а вам треба щось їсти».

Внутрішня боротьба була завжди, особливо у важкі моменти хотілося повернутися. Ми з Аркадієм постійно один одного підбадьорювали. Він хоче їхати, то я кажу: «Не їдь!», я хочу, то він мені: «Не їдь!» А вже були люди похрещені Святим Духом, вже готувалися до водного хрещення. А друзі — женяться, виходять заміж, їздять на заробітки… Там своє життя.

Був момент, коли я вже збирався додому. Ми поїхали підзаробити в Прибалтику і нам не заплатили за об’єкт. Там такого ніколи не бувало... Тоді кажу до братів: «Я зрозумів. Я — як Йона на вашому кораблі. Якщо ви мене викинете зі своєї бригади, то будете далі заробляти. А мені пора назад».

Одного разу побачив сновидіння, у якому Бог посилав мене проповідувати мусульманам. Це було великим поштовхом. Якби не це відкриття, не знаю, чи я втримався б. Тому що бував такий фізичний, моральний, духовний тиск, що кілька разів і сумки вже збирали. Бувало, що нас самі знаходили пророки і передавали підбадьорливе слово від Бога.

— Як ви стали служити в Татарстані й Марій-Ел?

— Якраз основою цього стало згадане сновидіння. Тоді в Казані працювала нововолинська церква, зрештою там лишилося тільки троє сестер, і одна вже мала виходити заміж. Місія активно шукала, хто міг би підтримати там служіння. Я цього всього не знав. І знову ж таки сниться сон, я бачу Миколу Петровича, Наталю Іванівну та інших братів і сестер, які ходять по берегу річки і питають: «Де він? Як його знайти?» А мене не бачать, я пливу в воді. Я пережив таку Божу присутність, ніби розчинився у всьому світі. Потім якась сила підняла мене вгору і я пішов по воді. Побачив на березі трьох сестер, підійшов, і одна із них відійшла…

Через два тижні приїжджає Микола Петрович в Дзержинськ, відкриває двері в нашу кімнату і каже: «А я питаю: де вони? Кого мені знайти?» — практично ті самі слова, що й уві сні! — «А ось вони де! Хтось із вас поїде в Казань!» У мене в серці щось тьохнуло. Розказав сон. Поїхали в Казань подивитися, що і як.

Мене не відразу відпустили тато з мамою — Казань вважалася дуже бандитським містом. А я ніколи не воював проти волі батьків. Але невдовзі їм було пророче слово: «Благословіть вашого сина в той путь, куди я його посилаю!» Усі дуже плакали… І через місяць ми поїхали.

— На ваших очах відбувся перехід від великої спраги до байдужості і навіть заборони місіонерської діяльності в Росії. Як ви пояснюєте собі: чому так відбулося?

— Я думаю, для всього є свій період. Період сівби і період жнив. У 90-х роках була сівба. Ми роздавали по 100000 Євангелій на Пасху і Різдво, пройшли 14 районів по багато разів — заносили літературу в кожну сім’ю. Я ніби відчував, що саме тоді це потрібно було робити. І зараз, коли все закрили, я спокійний, тому що ми використали час. Люди все отримали. Тепер — іде процес зростання.

Щодо церкви, наше бачення — зараз настав час підготовки, щоб християни могли зустріти випробування, які грядуть. Церква повинна мати силу. Ми маємо бути готовими піти до каліки, помолитися за одержимого. Щоб Господь виявляв через нас Свою силу, ми повинні бути вільними, не зв’язаними. І сам прошу Бога, щоб бути посудиною, приготованою для цього періоду.

— Але ж ви продовжуєте служіння — дітям, молоді, людям з інвалідністю тощо?

— Так. Усе продовжуємо, просто не афішуємо, ніби в підпіллі. Але найбільший вклад тепер робимо в підготовку місцевих служителів. Рукоположили більше 10 пресвітерів, близько 15 дияконів, маємо понад 30 місіонерів. І з них 90% — місцеві. Оскільки в певних сферах ми не можемо зараз працювати, то вивільнився час і ресурс саме для цього напрямку.

— Ви багато говорили про роль молитви у вашому покликанні і служінні. Яке вона займає місце в сучасних обставинах?

— Ми дуже часто збираємося активом регіону і звершуємо з’їзні молитви. Уже 10 років маємо щороку 80 днів посту — 40 днів перед Різдвом і 40 днів перед Пасхою. У цих зібраннях беруть участь 4-5 регіонів центральної Росії. Ми стараємося так молитися, щоб сповнятися Святим Духом. Близько п’яти людей із місцевих отримали дар пророцтва і витлумачення. Раніше часто молилися за вигнання демонів. Останнім часом менше, тому що це дуже важкий процес, який б’є і по здоров’ю і по часу. А звільнені люди часто не цінують і повертаються до минулих гріхів. Це приводить до роздумів: чи справді ми повинні саме зараз це робити?

Взагалі, я вважаю, що місіонерство неможливе без молитви, без єднання з Богом. Бо тільки тоді ти будеш знати куди йти, і матимеш силу для служіння. Тому останнім часом я наголошую: «Брати, давайте знайдемо єднання з Богом, щоб ми говорили Йому, а Він говорив нам. Для цього періоду потрібна надприродна сила, помазання. Цю роботу людськими зусиллями, талантами ми не зробимо. Тільки наповненні і споряджені Духом Святим!»

— Якось ви розповідали про одну зустріч з молоддю. Коли ви стали запрошувати до себе на місію, один по одному всі стали зникати… Як сьогодні заохотити молодих людей до служіння?

— Найперше, що вражає молодь — це особистий приклад. Коли знаходиш людей, які самі шукають, вони відразу відгукуються. Але багато молоді — неготові. У них немає стартової підготовки. У них просто немає сили для посвяченого служіння. Може вони б і хотіли піти, але це неможливо без особистого відкриття і особистого спілкування з Богом.

Тому кликати їх до місіонерства — немає сенсу. Це може навіть нашкодити. Потрібно спочатку забезпечити початковий рівень — організовувати молитовні зібрання, бесіди. І коли вони зловлять цю хвилю, тоді навіть не треба буде сильно кликати. Дух Святий Сам підштовхне, і вони будуть піддаватися Його керівництву.

Дмитро Довбуш



Додати коментар

Пожертвувати