Павло Смаль: «Не було жодного року, щоб люди не приходили до Бога!»
Команда табору «Єдність», розташованого поблизу Ковеля, об’єднує християнську молодь із усієї Волині та інших областей України. Табір створений для відпочинку людей із інвалідністю, він має розвинену інфраструктуру — окремі служби відповідають за поселення, порядок, приготування їжі, проведення дозвілля, прання одягу тощо. Щороку відбуваються три заїзди, у кожному з яких буває від 80 до 140 людей. Для обслуговування збираються близько 150 працівників. Табір розпочинався з наметового містечка, а тепер має сучасні комфортні корпуси. Але головна його цінність не споруди, а люди, які присвятили себе служінню — волонтери та меценати, без яких проєкт не зміг би відбутися. Цьогоріч «Єдність» святкує своє 20-ліття. Про історію розвитку табору відпочинку розмовляємо з його засновником та організатором, служителем УЦХВЄ Павлом Смалем та його дружиною Надією.
— Ви вже 37 років у шлюбі. І 20 із них присвятили служінню людям із інвалідністю. Розкажіть, із чого все починалося.
Павло: Усе починалося зі служіння глухим. Якось запросили на зустріч у домі молитви Сашу Шайнюка, щоб він просто поспілкувався з нечуючими. У кінці цієї зустрічі хтось із глухих сказав: «Їдемо на природу». І запропонував для відпочинку свою ділянку. Ми туди й поїхали.
Після тієї зустрічі мене попросили завезти групу людей у Луцьк на конференцію, присвячену служінню особам із інвалідністю. Михайло Близнюк, який тоді був заступником Степана Веремчука, вів цю конференцію. І коли постало питання, кого вибрати відповідальним за це служіння у Волинській області, він каже: «Он, там, позаду сидить брат Павло!» Я махаю йому руками, мовляв: «Не треба!» А він: «Прошу проголосувати!» І люди підняли руки, щоб я був відповідальним. І він запитав мене: «Будеш працювати?» Я тоді сказав, як і зараз говорю: «Якщо це від Бога, то від Божої справи я не відмовляюся!» І від того часу це служіння ще більше стало розвиватися.
Якось у нас навернулася до Бога глуха дівчина, і ми з нею і ще кількома людьми поїхали відвідати одну жінку у колісному візку, яка рідко виходила з дому. Коли вже їхали від неї, ця дівчина сказала: «Слухайте, її проблема набагато більша, ніж у нас, глухих. Почнімо щось робити і для таких, щоб їм легше було!» Це стало поштовхом, щоб розширити працю на інші категорії людей із інвалідністю.
— Часто люди починають певне служіння через те, що бачать проблему у власній сім’ї або у близьких. Чи були у вашій родині або серед знайомих люди з інвалідністю?
Павло: Ні в моїй родині, ні в родині дружини немає таких людей.
Надія: Якось у нас на зібранні було багато нечуючих, і наші дочки (старша вивчила мову жестів і навчила молодшу) вийшли й заспівали твір на жестовій мові. Одна сестра до мене обернулася і сказала: «А я й не знала, що у вашій сім’ї є нечуюча дівчинка!» Я кажу: «Та вони чують, вони просто вивчили жестову мову».
— Отже, ви почали збирати людей з інвалідністю на території нинішнього табору «Єдність» поблизу Ковеля. Розкажіть, яким був ваш побут на початку.
Павло: Першого року приїхало небагато людей. А наступного — за сприяння власника території — ми стали будувати сцену, кухню. Правда, побутові умови були ще дуже примітивними. Але люди їхали до нас, і Бог благословляв. У перші два роки табір був спільний — для глухих, незрячих, із порушенням опорно-рухового апарату. Згодом побачили, що так працювати дуже важко — і стали приймати окремо людей відповідно до категорії інвалідності.
— Які були враження тих, хто відпочивав?
Павло: Знаєте, що нас спонукувало працювати рік за роком в цьому напрямку? Я не пригадую жодного року, щоб люди не наверталися до Бога! Завжди в таборі було не менше третини невоцерковлених. Люди щиро каялися, потім приймали хрещення — і це найбільше надихало нас.
— Ви запрошували людей чи вони якось дізнавалися самі про цей відпочинок?
Павло: У нас не було особливих запрошень, та й зараз ми не робимо ніякої реклами. Люди з інвалідністю, побувавши у таборі, відчувши його атмосферу, відпочивши, рекомендують його своїм знайомим.
— Яка програма вашого відпочинку? Що люди роблять у таборі?
Павло: Девіз усіх цих таборів — вірш, який повторюємо щороку: «Любов’ю служіть один одному». Ми завжди наголошуємо: не ми вам служимо, а служимо всі один одному. Це та духовна атмосфера, яку ми намагаємося налаштувати. І багато свідчень чули, що людей приваблює не сама територія, а дружність із людьми, спільні молитви. Зустрічаю тих, хто 10 років тому востаннє був у «Єдності», і вони кажуть: «Ми досі живемо тим, що отримали в таборі».
— Надіє, як ви ставилися до діяльності чоловіка на початку? Чи розуміли, що, можливо, йому доведеться обмежити час для сім’ї, для дітей?
Надія: Я завжди благословляла свого чоловіка і благословляю. Діти підростали, ми їх брали із собою в табір і разом служили.
— Я думаю, Павле, ви відчували підтримку своєї дружини?
Павло: Так, це велике благословення. Без цієї підтримки, напевно, неможливо було б і служити на такому рівні, як сьогодні. Моя двоюрідна сестра живе в Німеччині, має багатодітну сім’ю. Якось я зателефонував їй по відеозв’язку, щоб розказати, що відбувається в таборі. Показую: тут наші діти в кафе працюють, там — в рукоділлі беруть участь… Вона сказала зі слізьми на очах: «Такі справи варто робити навіть суто ради дітей, щоб вони зростали серед служіння!» Сьогодні всі наші діти — служать. Живуть у Києві, а на «Єдність» приїжджають. І в Києві працюють над створенням такої ж території для допомоги людям з інвалідністю.
— Чи були у вашому служінні моменти випробування, коли опускалися руки?
Павло: Якщо проаналізувати все, то було дуже багато непростих ситуацій, коли казав: «Боже, я не знаю, що робити далі!» Але найбільше били по руках не складні обставини, не фінансові труднощі, а негативне сприйняття нашого служіння деякими християнами. Наприклад, підходить до мене один пастор великої церкви й каже: «Що ти з того маєш, для чого ти цим займаєшся?» Або ж доводилося чути: «То ти, напевно, добре з того маєш щось!» Але коли проходимо через такі моменти, стаємо сильнішими й продовжуємо рух вперед.
— Які явні чудеса ви бачили під час служіння людям із інвалідністю?
Павло: Звісно, хотілося б засвідчити, що хтось піднявся з візка, почав чути або бачити. Але такого не було. Якщо ж говорити про зміни в житті людей, то таких історій — десятки. Пам’ятаю випадок: із Львівщини приїхав один брат — два метри зросту, але на візку. Почалося зібрання, молитва, а він якось так осторонь — за 5 метрів від людей. Кажу: «Іване, чого ти сам? Під’їдь ближче!» — «Брате Павле, ви не уявляєте, яка благодать Божа зараз зі мною!» — «Яка ж благодать на візку?» — «Ви не уявляєте, як моє серце радіє, Бог наповняє його! Я просто трохи від’їхав, щоб дякувати Богу!»
Один нечуючий приїхав — його кишені та сумка були набиті газетами. Ми спочатку не могли зрозуміти, а потім виявилося, що він у прямому сенсі їв папір. Тільки ми в нього ті газети позабираємо, він знову десь понабирає! Нічого не могли вдіяти… І раптом на наступний рік він приїжджає і каже: «Я не хочу відпочивати, я хочу бути волонтером». У ньому відбулися великі зміни. Пам’ятаю, коли Бог хрестив Святим Духом нечуючих людей, він стояв із піднятими руками, плакав і гучно дякував Богу. Ось такі чудеса ми бачимо. Одного року понад 15 глухих отримали духовне хрещення.
Надія: До речі, коли глухі моляться, і Бог їх хрестить Святим Духом, вони так розмовляють, як і ми, іншими мовами.
— Одна з особливих локацій табору «Єдність» — молитовна кімната. Розкажіть, як вона з’явилася.
Павло: Якось ми були на території табору з її власником. До нього під’їхав один чоловік на якусь розмову. Коли вони підійшли до мене, я поділився, що ми хотіли б побудувати тут молитовну кімнату. І цей чоловік-бізнесмен каже: «Я дам усе, щоб її зробити». Перше приміщення було невеличке — 4 на 4 метри, серед лісу. Потім збудували більше. І там завжди тривала молитва. Молитовна кімната — це невід’ємна частина нашого відпочинку. І вона збагачена Божим благословенням.
— Поділіться моментами, коли ви відчували особливу Божу підтримку.
Павло: Пригадую момент, коли ще не було в нас ні приміщень, ні бруківки… Одного вечора пішов сильний дощ. Тоді в таборі було десь 300 людей, стояло близько 65 наметів, і багато з них просто попіднімалися на воді. Територія була вкрита водою. А на ніч був холод. Я звертався до тих, хто живе неподалік, щоб привезли ковдри, теплий одяг. Нас це дуже схвилювало: люди приїхали, а ми не можемо елементарних умов забезпечити… Єдиним сухим місцем була кухня. Ми зібралися (чоловік 12), взялися за руки і щиро молилися до Бога. І тоді хтось сказав: «Оце — справжня єдність!» Саме так виникла назва табору. Після цієї молитви наступного дня зійшло сонце і стало дуже спекотно. Усі повиносили матраци й ковдри сушити. Я не менше ніж до сотні людей підходив, запитував: «Як настрій, як ви, чи не хочете поїхати додому?» Але всі казали: «Ні, ми хочемо бути тут! Тут дуже приємна атмосфера!» Тож ми побачили в цій проблемі Божу участь — і в погоді, і в серцях людей.
Ще один момент — як я говорив, у нас була невеличка кухня. Пізніше ми зробили трохи більшу. Одного року, коли я був на роботі за межами Ковеля, отримав дзвінок: «У вас в «Єдності» пожежа!» Приїхавши, побачив, що наша кухня повністю згоріла… Я стояв, журився, адже через неповних два місяці вже мали починатися заїзди. Тут під’їжджає Ігор Заболоцький із дружиною. Під’їжджає Надя Шевчук і ще два брати, вони їхали на молитву. Уявіть, ми, не домовляючись, зустрічаємося там. Стали молитися, і мені — слово від Бога: «Відбудується ще краще, і Я благословлю!» Я з посмішкою звернувся до Надії: «Лишилося два місяці, немає ні фінансів, ні людей, літо — всі зайняті...» А вона відповіла: «Як Бог сказав, так і буде!» Незабаром нам стали дзвонити з різних місць, пропонувати допомогу. І за півтора місяця ще краща, більша кухня була повністю завершена.
— Чи є у вас постійні спонсори? Звідки взагалі беруться кошти на таку справу, і вже — понад 20 років?
Павло: Потроху допомагають багато людей. Зокрема, мій брат, який служить пастором у США. Люди з церков, які мають бізнес. Правда, доводиться багато працювати, звертатися до церков і окремих людей. Але Бог піклується, і не було жодного року, щоб ми не змогли провести табір.
Запам’ятався один рік. Дуже багато відпочиваючих приїхало в табір, а коштів на проведення ще не було. Підходить до мене один брат із США і зі здивуванням запитує: «Стільки людей прогодувати — навіть на один день багато треба. А це — сім днів! У вас вистачає коштів?» А я кажу: «Їх немає!» — «І що?» — Не знаю…» Він дістає гроші: «Стільки — досить?» — «Ні, навіть близько не досить». Він пішов, комусь зателефонував, приходить і ще стільки ж дає. Буквально за декілька хвилин підходить один бізнесмен, який час від часу нам допомагав. Каже: «Я думав, що 20-30 чоловік сюди приїжджає. А тут 300 людей! А де ви берете кошти?» Я сміюся: «Ну, якщо прямо сказати, то в тебе в кишені». Він дістає ще частину грошей. Отак ми й провели табір того року — можна сказати, без нічого, але Бог благословив, і все було добре.
— Ви починали з наметів. А сьогодні вже є комфортні будиночки. Як відбувалися зміни в благоустрої?
Павло: Якби мені сказали 5-7 років тому, що будуть такі будиночки, просто не повірив би. Коли в нас ще нічого не було, я людям з інвалідністю в кінці одного із заїздів сказав: «Напевно, більше не будемо тут збиратися, бо нам соромно, що не можемо запропонувати кращі умови...» Вони гуртом кричали: «Ми хочемо приїжджати, які б не були умови!» Я говорю: «Моліться, хай Бог влаштує». Вони голосно обіцяли: «Будемо молитися весь рік!» І, знаєте, Бог справді влаштував, що за рік ми побудували спальний корпус — 17 гарних кімнат. Не можу навіть зараз порахувати, скільки людей і церков допомогли в цьому.
Але що мене надихнуло наважитися на це будівництво? Якось запитав одного брата, чи міг би він фінансово долучитися, бо хочемо покращити умови в таборі для людей із інвалідністю. Це був молодий чоловік, одружений, ще дітей вони не мали. І я думав: ну, можливо, $500-$1000 пожертвує. Якось він приходить до нас додому, викликає мене на вулицю — виймає $5000! Я їх не брав. Кажу: «Слухай, ти з дружиною радився? Це великі кошти!» — «Так, ми в Боже ім’я це робимо!» І коли я взяв ці кошти, Бог промовив до мого серця: «Починайте робити приміщення!» І потім, звертаючись до бізнесменів, завжди наводив цей приклад: «Молодий чоловік пожертвував стільки, долучайтеся і ви!» І будівництво пішло…
Сьогодні ми маємо спальний корпус, ще деякі кімнати. Але все одно мусимо ставити два великих намети, бо місця не вистачає. Виходить, що одні в гарних умовах живуть, а інші в тих самих наметах. Тому я звертаюся: долучімося і зробімо, щоб усі вони в гарних умовах були! Багато з них лише раз на рік мають такий відпочинок. Ми маємо комфортні будинки і відпочиваємо в хороших умовах. Невже не можемо для них послужити? Можемо! Вони дякуватимуть Богу, і Бог благословить вас!
— У табір «Єдність» також приїжджають відпочити військові з пораненнями. Розкажіть про ці зустрічі.
Павло: Так, з минулого року ми стали проводити заходи для ветеранів із сім’ями. І бачимо в цьому теж велике благословення. Були родини на грані розпаду, але за час перебування в таборі їхні стосунки зміцнювалися. Один чоловік, який мав сім контузій, говорив, що приїхав з одної причини: бо дружина сказала, що тут можна рибу ловити. Його більше нічого не цікавило. Але коли від’їжджав, обіймав наших працівників, капеланів зі слізьми на очах (такий кремезний чолов’яга, який ніколи не плакав). І на прощання ділився, що він навіть не уявляв, що є зовсім інший світ, що можна по-іншому жити. «Я такого ніколи ніде не бачив, — каже. — Я думав, що світ жорстокий, усі думають тільки про себе!»
— Павле і Надіє, які у вас бачення і мрії щодо служіння людям з інвалідністю у таборі «Єдність»?
Павло: Із самого початку наша молитва і бачення — щоб ця територія першочергово була для людей з інвалідністю. Щоб вони в будь-який час могли приїхати, отримати медичну допомогу від лікарів, духовну опіку від служителів, матеріальну підтримку. Ці три цілі ми ставимо завжди. Коли ж у таборі вільно — можна проводити заходи для сиріт, малозабезпечених, що ми й робимо періодично.
— Як на ваше особисте життя впливає служіння людям із інвалідністю? Що ви з того справді маєте?
Надія: Я думаю, що ці люди багато моляться за нас. Тому в нас у сім’ї все добре — із дітьми, із онуками. І в цьому ми бачимо Боже благословення.
Павло: Було багато випадків, коли приходили хвороби, і ми казали: «Боже ми ж робимо Твою справу, а ця проблема нам заважає!» І недуги просто зникали. Якось приїхали старші жінки (60+) на кухню готувати. Я запитую: «Сестри, як ваші справи?» — «Ми такі задоволені. Так добре нам тут!» — «Та ви ж, мабуть, потомилися на кухні». Одна відповідає: «Я вдома така хвора була. А тут — така здорова!» Я кажу: «То приїжджайте наступного разу і будьте здорові!» Ми бачимо ці благословення не тому, що ми добрі чи заслуговуємо, а тому, що Бог добрий. І коли стараєшся допомогти Його дітям, Він це бачить.
— Що ви порадили б людям, які служать? Як не зупинятися й виконувати Божу справу?
Павло: Якщо це Божа справа, то не зупиняйтеся. Якщо ви це робите просто ради цікавості — це трохи слабка мотивація. А Божу справу робіть — і Бог благословить. Це точно!
Шановні друзі, долучайтеся до служіння людям із інвалідністю. Це буде добре і для вас, і для них. Була одна жінка в таборі. Якось вона мене запитує: «Де ваш син Рома?» — «А для чого вам Рома?» — «Він дуже ніжно до мене ставиться!» — «Як це?» — «Я живу на шостому поверсі, уже 7 років не виходжу на вулицю. Приїхала сюди, а він взяв мене на руки й приніс до квітки. Я руками трохи можу володіти і змогла своїми руками зірвати квітку! Це для мене щось надзвичайне!» Нам важко уявити, що переживають ці люди…
Надія: А як вони радіють, коли волонтери заводять їх прямо в воду, щоб поплавали! Можуть із візком завезти або підняти на руки. Деякі з них за все життя ні разу не були у водоймі.
Павло: Пам’ятаймо, що є такі люди і що ми не кращі за них. Але чомусь їхня доля саме така. Проходити мимо не можна! Служімо їм в ім’я Бога — і наше суспільство стане кращим.
