Андрій Семенюк: «Звіщаючи про Христа, ми прискорюємо Його прихід на землю»

14.09.2021
0
397

Андрій Семенюк понад двадцять років підтримує роботу місії «Голос надії». Він та його велика сім’я вважають місіонерство невід’ємною частиною свого життя.

Народившись у християнській сім’ї, брат Андрій чув про Бога з малих літ. Але боязнь того, що про нього подумають друзі, стримувала юнака від повної посвяти свого життя Господу. Лише після закінчення школи 14 січня 1957 року хлопець покаявся перед Богом і почав сміливо звіщати людям про свого Спасителя. Ще до навернення Андрій дуже любив читати вірші. Це стало його першим служінням. Згодом спробував сам писати вірші, які читав на служіннях, надихаючи людей вірити, терпеливо зносити труднощі й глибше пізнавати Бога.

Ті переміни, які звершив Господь у його серці, давали юнакові сили безстрашно свідчити про Бога представникам атеїстичної влади, студентам, яких примусово приводили на показові суди, в’язням, із якими довелося провести три роки юнацького життя. Ось як розповідає про це сам брат Андрій: «Тоді я жив у Казахстані. Там у нас була хороша церква, і влада дуже хотіла зруйнувати її. Головна стратегія полягала в тому, щоб «обезглавити» її, тобто заарештувати лідерів церкви. І от нас, членів церкви, змушують свідчити проти братів. Мене викликали на суд. А суд був показовим. У великому залі, який вміщав близько 1,5 тисячі людей, зібрали студентів. Багато студентів збиралося під дверима судової зали. А я, як свідок, не мав права бути в залі суду, тому спілкувався зі студентами на коридорі, які були дуже здивовані тим, що в нашій «вільній» країні ще можуть переслідувати за віру. Представник КГБ постійно поглядав на мене, і хтось з братів порадив мені підійти до нього і попросити дозволу говорити зі студентами. Я так і зробив. На мій подив, мені дозволили, напевно, боялися студентських заворушень… Таким способом ми вже в той час мали хорошу можливість розповісти такій кількості людей про віру. Це було чудо, бо на той час ми не мали змоги так проповідувати, як проповідували в залі суду й у фойє. Оскільки я відмовився давати показання проти братів, на мене завели справу і зрештою засудили до примусових робіт».

Невдовзі після цього брата Андрія заарештували вже за відмову приймати присягу й брати в руки зброю. Хлопцеві довелося пройти через психлікарню, сеанс гіпнозу, неприємні розмови з представниками влади, погрози, тюремну камеру, де сиділи рецидивісти, суд і три роки ув’язнення з безліччю випробувань.

Після ув’язнення повернувся в Україну, потім одружився, народилися діти. На початку 1990-их емігрував у США, але завжди у своєму серці плекав бажання служити своїм землякам, які ще не знають Бога. Саме тому при першій же нагоді активно включився в роботу місії «Голос надії», закликаючи людей підтримувати місію матеріально й молитовно. Не раз сам та зі своїми дітьми брав участь у різних євангелізаційних заходах в Україні, організованих місіонерами або ініційованих ним самим.

Сьогодні наша розмова з пастором Андрієм Семенюком про те, чи важко знайти людей, охочих підтримувати місіонерів, і як заохотити сучасних християн до місіонерства.

— Як ваше служіння переплелося з місіонерством та місією?

— Коли я ще жив в Україні, то дуже захоплювався місіонерами. Тоді місія тільки починала свою діяльність. Але на той час я не мав такої можливості допомогти чимсь чи взятися за це служіння. Коли приїхав в Америку, то спочатку було не до того, але невдовзі дізнався, що брати Радчуки роздають анкету із запитанням, хто хотів би підтримувати місіонерів. Я подумав: «А чому б щось подібне не організувати для підтримки нашої Волинської місії?» Зустрівшись із братами Миколою Синюком та Віктором Наумчиком, попросив їх підготувати подібні анкети й став заохочувати людей підтримувати  місіонерів. І вони погоджувалися. Почав із себе, потім долучалися діти, інші люди. Звичайно, було складно, бо й самі ми в той час не мали особливих доходів і зв’язку доброго не було. Тоді хвилина телефонних розмов з Україною коштувала шість доларів, а це для нас були величезні гроші. Але згодом з розвитком процесу еміграції всі ці труднощі вирішилися, бо почали впроваджуватися різні пільгові програми для зв’язку. Правда, я тоді завжди просив місіонерів писати листи тим, хто підтримує їхнє служіння. Та й тепер прошу цього. Бо люди часто кажуть: «Андрію, я то жертвую, але жодної відповіді не маю». Цим людям дуже важливо чути, що їхня пожертва використовується відповідним чином. Тому листи дуже важливі.

Пам’ятаю, як один брат отримав листа від місіонера. Він носився з ним, як з великою святинею, і тішився, що справді чимсь може послужити людям, які присвятили себе служінню.

— Ваші діти також активно підтримують місіонерське служіння і самі беруть у ньому участь. Як це відбувається в їхньому житті?

— Вони всі запалені місіонерством. Наприклад, Юра 11 місяців провів у Сальвадорі. Там дуже важкі умови життя, люди там дуже бідують, але охоче слухають Боже Слово. Бувало, за день по чотири служіння проводили в різних місцях. Вони з дружиною добре володіють іспанською та англійською мовами і можуть легко спілкуватися з людьми. Проповідують також дітям, проводять для них заняття. Наймолодший син протягом одинадцяти місяців навчався на місіонерських курсах. А після їх закінчення його попросили бути перекладачем. Потім він як перекладач поїхав із місіонерською групою у п’ять країн світу.

Один із синів моїх цього разу приїхав з нашою місіонерською групою. Окрім того, він із моєю донькою у складі іншої місіонерської групи відвідував Україну взимку. Цього разу ми відвідали Житомирську область, де трудиться Сергій Тарасюк, проводили там служіння. Молодь працювала з дітьми в таборах, ми, старші, відвідували людей, які цікавилися Словом Божим, свідчили їм про спасіння.

— Як вам вдалося отак виховати дітей, що вони запалилися духом місіонерства? І як взагалі запалити молодь в церквах?

— Колись у мене запитали: «Як організувати людей, щоб вони жертвували на місіонерське служіння?» Я кажу: «Дуже просто. Починай з себе». До мене не раз приходили й запитували, чи я підтримую місіонерів сам. І коли побачили, що я сам роблю те, до чого закликаю інших, то охочіше жертвують самі. Якщо ж ти закликатимеш інших до того чи іншого служіння, а сам будеш далеким від цього, то ніхто не піде за тобою.

А щодо дітей, то ми вчили їх так. От заробили вони якусь свою «копійку» (пам’ятаю, наприклад, газети якісь розвозили), і ми казали їм: «Десяту частинку ви мусите віддати для Бога».  Вони з охотою робили це , що й увійшло у звичку, тому тепер їм зовсім не складно жертвувати. Вони навчені цьому змалку. Тепер вони не раз свідчать, що чим більше жертвують, то тим більше успіху мають у роботі.

— А чи важко знайти людей, охочих підтримувати місіонерів?

— Часто люди в Америці висувають звинувачення, що місіонери розкошують, мовляв, вибудовують триповерхові будинки і т. ін. Говорять це, опираючись на певні «авторитетні» джерела. Одному з таких я сказав: «Знаєш, таких місіонерів треба занести в книгу рекордів Гіннеса». ­— «Як то?» — «Ну це ж дивина, що йому вдається за твої пожертвування (не таку вже й велику суму) побудуватися і ще й виконувати служіння. Я особисто тобі пропоную вдвічі більше. Їдь, проповідуй – і ти розбагатієш».

Дорослих іноді дуже важко підняти на певну справу чи то в Америці, чи в Україні. Але от один випадок мене зворушив у Лишнівці Маневицького району. Ми відвідали одну сім’ю в цьому селі, поспілкувалися, поговорили про місіонерство, помолилися разом і вже мали розходитися, як до мене підійшов хлопчик Орест, 8 років. Він протягує мені гроші та й каже: «Я за ягоди заробив 21 гривню. Хочу їх вам віддати». Як відповів, що не треба, у мене є гроші. А той каже: «На місію візьміть». — Кажу: «Ну на місію візьму». І тут підбігає п’ятирічна дівчинка Уляна: «І мої п’ять гривень візьміть». А тоді, побачивши приклад молодших, підійшла Мирослава, їй 14 років. Вона мала можливість заробити більше, тому вділила для місіонерів аж 100 гривень. Я не міг їм відмовити, тому що ці гроші були адресовані не для мене. Це був дуже хвилюючий момент. Особливо мене зворушили слова хлопчика: «Може, трохи малувато, але в мене більше немає, це все, що я цього року заробив». Тобто дітей зворушує доля місіонерів. І тоді, коли навіть старші залишаються байдужими, діти відгукуються.

— Як спонукати людей до місіонерства?

— Добре мати хороших наставників, які можуть показати людям сутність місіонерства.  Одна моя знайома працювала медиком, і одного разу поділилася своїми думками: «Як чудово мати таку професію, через яку ти можеш нести людям добро, говорити їм щось хороше». Щось подібне й ми мусимо доносити християнами: «Як добре, коли ти маєш можливість спасати душі. За це буде велика нагорода, бо ті, які навертатимуть людей на дорогу правди, сяятимуть, як зорі на небесах. Звіщаючи про Христа, ми прискорюємо Його прихід на цю землю, бо Він сказав, що коли буде донесено Євангелію аж до краю землі, тоді прийде кінець».

Тобто людей потрібно заохочувати до праці, показуючи головний стимул — нагороду на небесах.

Ольга Міцевська,
газета «Голос надії», серпень 2013
 



Додати коментар

Пожертвувати