Анатолій Боярчук: «Живіть дружно, любіть ніжно, і вас Господь благословить»
Єпископ із Росії Анатолій Боярчук розповідає про життя в умовах Сибіру, благовістя малим народам та власне покликання до місіонерського служіння.
— Анатолію Леонідовичу, розкажіть про місце, де ви служите. Сибір в уявленні багатьох — суворий край, місце заслань. Яким побачили його ви, коли вперше приїхали?
— Місця тут гарні: густі ліси, чисті річки. Край цікавий, тут і озеро Байкал, що приваблює безліч туристів. Територія дуже велика, а людей живе не так багато. Близько мільйона населяють Іркутську область. Південна частина, біля залізниці, найбільш густо населена. А ось на півночі від одного до іншого селища великі відстані, щоб дістатися до кожного, потрібно багато часу. До одних селищ можна доїхати тільки взимку, до інших — лише влітку по річці. В основному цю місцевість населяють росіяни, але багато людей інших національностей. На сьогодні наша робота ведеться практично в усіх районних центрах. Там уже є церкви. До недавнього часу я служив в Іркутській області й був старшим пастором. Тепер до нас приєднали Бурятію, Якутію, Красноярський край, Туву, Хакасію.
— Наскільки я знаю, ви не корінний сибіряк...
— Ні, я приїхав із України. Українцю Сибір підходить. Клімат тут різко континентальний: якщо зима — то зима, літо — то літо. Звичайно, умови суворі, буває, узимку температура опускається до мінус 60 градусів. Незважаючи на суворий клімат, люди тут дуже добрі, намагаються допомогти один одному, не кидають у біді.
— На території Іркутської області проживає багато різних народностей. Чи ведеться євангелізаційна робота серед малих народів?
— Є певні складності в роботі. У країні заохочують повернення до національної культури, і багато хто йде назад, до язичництва, замість того, щоб звернутися до християнства. Серед бурятів багато шаманістів, які поклоняються тринадцяти духам: гір, долин і т. ін. Є свої місця, де вони зупиняються й приносять жертви: кидають гроші, бризкають дорогу горілкою.
В Іркутській області є народність тофалари, їх небагато, всього п’ять сотень чоловік. Вони живуть у трьох селищах, у нас там є дві церкви. До них можна дістатися тільки на вертольоті або взимку по річці. Електрику в них виробляє дизель-генератор, що працює тільки в певні години. Основний заробіток людей — полювання на соболя. На землі не працюють, дуже мало садять. Багато хто спивається. Я був у їхньому селищі. Коли туди прилетиш, то часто не можеш вилетіти через погані метеорологічні умови. До них взагалі літають рідко: лише для доставки продуктів або коли викликають санітарний рейс. В основному тофалари розмовляють російською мовою, свою рідну починають вивчати тільки тепер.
У їхньому поселенні трудяться дві сестри-місіонерки з нашої церкви. Ми придбали молитовний будинок, де вони й живуть. Сестри проводять християнські зібрання, спілкуються з людьми. Нині серед місцевих жителів піднімаються й свої служителі.
— Розкажіть, як ви розпочали служіння?
— По лінії батька я віруючий у четвертому поколінні, а по матері — у третьому. Мої дід і батько були пасторами українських церков. Через те, що я відмовився вступати в жовтенята, а потім і в піонери, мене вигнали зі школи. Учителі казали, що в радянській школі можуть навчатися лише піонери. Але незабаром, після бесіди з батьком, мене прийняли знову. Він переконав учителів, що в школі вчаться школярі, а не тільки піонери. У 1977 році я закінчив школу. Для віруючого не було жодного шансу отримати гарну освіту. Перше питання, яке ставили в приймальній комісії: «Ти комсомолець?» Тому після восьмирічки пішов працювати в колгосп, потім пішов у армію.
У нашому селі на Рівненщині, де я виріс, було багато віруючих. Тепер 70 відсотків його населення — християни. Усі вони відвідують церкву, якій понад 80 років, де служили пасторами мої дід і батько. Кілька людей із нашого села — єпископи в різних регіонах. У школі було багато віруючих, усі добре вчилися. Батьків штрафували за те, що водили нас на зібрання. Діти до 18 років не могли відвідувати богослужінь. Дякую Богові за батьків, які, оплачуючи великі штрафи, все одно брали мене на служіння, тим самим вкладали в мене. Мій дід разом із шістьома віруючими з церкви був засланий за віру в Горьківську область, звідки він не повернувся. Бабуся залишилася одна з чотирма дітьми.
Нас, дітей, об’єднувало почуття своєрідного братерства, девізом якого було: «Те, що не закінчили батьки, завершимо ми». Це почуття допомагало у важкі моменти все долати. Підлітками ми збиралися по домівках, вчилися проповідувати. Коли прийшла свобода для проповіді Євангелії, було бажання проповідувати. Це був кінець 1980 років. Ми стали їздити в Карелію. Там свого часу відбував покарання за проповідь Євангелії один брат із нашого села.
Ми не вчилися в біблійних школах, але, коли служили, Бог Сам багато чому нас учив. Ми відвідували в’язниці, селища, їздили в різні міста. До того, як прийшла свобода, Бог багато говорив: «Я дам час, прийде свобода, і ви будете проповідувати в будинках культури, на стадіонах». Ми і не думали, що це станеться так швидко. Ми знали, що двері можуть закритися, і потрібно ефективно використовувати час, щоб досягти якомога більше людей.
Я вважаю, що найкращий метод євангелізації — це відкриття нових церков. Тому ми намагаємося, наскільки можливо, робити це. У Біблійній школі ми готуємо людей, щоб після євангелізації залишати їх на місцях. Я бачу, що Бог благословляє в цьому.
— Скільки церков під вашою опікою?
— В Іркутській області — 83 общини, де регулярно проходять зібрання, 71 реабілітаційний центр, де перебуває близько 700 людей, дві Біблійні школи, у яких навчаються майбутні служителі.
— Чому для служіння ви обрали саме Сибір?
— На одному із зібрань через сестру Дух Святий сказав мені: «Прийде час, Я дам у твої руки Слово, у кишеню — запаси хліба і пошлю тебе далеко-далеко». Я не запам’ятав, чи говорила вона про північ, чи конкретно про Сибір, який я уявляв тоді холодним і страшним. Це був час утисків віруючих, тому до мене підійшли після молитви брати й сказали, щоб я готувався до в’язниці. Я був готовий до всього. Тоді я не знав, що Бог говорив про майбутнє служіння в Сибіру.
У 1994 році під час проведення євангелізацій у містах Транссибірської магістралі, від Омська до Іркутська, ми з командою братів вирішили залишитися служити в Іркутську. Ось так я й потрапив до Сибіру. Я думав, що тут, як і в Смоленській області, з якої я починав місіонерську працю, пробудемо три роки — і поїдемо далі. Пастором я не хотів бути, вважаючи це великою відповідальністю, хотів бути євангелістом. Провели євангелізацію в Іркутську, потім в Ангарську — у цих двох містах стали проводити постійні служіння. Через три роки я вже не зміг виїхати, залишити людей.
— Ваша сім’я разом з вами переїжджала з місця на місце?
— Якщо говорити про дружину, то вона для мене — подарунок від Бога. У мене шестеро дітей. В Україні у нас було велике господарство: 50 соток землі, худоба, птиця. Крім того, діти були маленькі, але дружина розуміла моє покликання і спокійно відпускала в усі поїздки. Ми їздили за свій рахунок, тоді не було спонсорів. У 1994 році, через півроку після того, як почали проводити служіння в Іркутську, я перевіз сім’ю з України. За весь час сімейного життя у нас із дружиною не було нерозуміння. Вона — найбільше благословення для мене.
— Що ви думаєте про пробудження в Росії?
— Я не згоден на пробудження, яке спалахнуло й згасло. Я хочу, щоб воно постійно набирало сили. Нам потрібно приготуватися, щоб через нас Бог міг впливати. Віруючим сьогодні потрібно більше пристрасті за Христом, щоб досягати Євангелією народи. Якщо говорити про нашу Іркутську область, то я бачу Божу дію. І я вірю, що дія Духа Святого зростатиме.
— Ваші побажання читачам.
— Дуже важливо, щоб було взаєморозуміння та єдність у церкві. У цьому сила. Молитва Ісуса Христа і тепер актуальна: «Щоб усі були єдині, як ми з Тобою, Отче» (Ів.17:21). Це необхідно для того, щоб виконати Боже доручення. Я так кажу: «Живіть дружно, любіть ніжно — і вас Господь благословить».