Аліна Богданець: «Їх не було кому захистити!»
Аліна Богданець із м. Ковель, що на Волині, у 27 років присвятила життя Богові й розпочала пошуки свого покликання. У молитві вона просила в Бога відкрити шлях для служіння тим, хто потребує допомоги. Якось вона зустрілася з дітьми із вразливих сімей — це стало поворотним моментом у її житті та у житті дітей, які потребували захисту.
— Як почалася твоя праця з дітьми?
— Якось зламався замок у дверях моєї квартири. Це був суботній вечір. Я не знала, до кого звернутися. Родичів не було в місті. Тож я в розпачі просто ходила біля квартири і думала, як цьому зарадити. Раптом помітила, що в під’їзді сидять діти. Думала, що це діти з моєї багатоповерхівки, яких я не знаю. Вони, побачивши, що я маю проблему, стали мене заспокоювати.
Я зателефонувала братові, який живе в Луцьку, і він пообіцяв, що приїде мені допомогти. Поки чекала, вирішила не нервувати — і запросила цих дітей на чай, щоби познайомитися. Розказала їм про себе, показала фотографії зі своєї подорожі до Африки. Їм було дуже цікаво. Діти почали відкриватися й розказувати про себе. На жаль, їхнє життя було сповненим болю… Перейнявшись їхніми оповідями, я запросила їх на зібрання. Запропонувала їм, щоб вони прийшли до мене о 9-й ранку. Утім сама не дуже вірила, що вони прийдуть.
— Але ж вони прийшли?
— Так, але не о 9:00, а о 7:30. Вони хотіли разом зі мною поснідати й були дуже налаштовані піти в церкву. Я була вражена, що Бог настільки впливає на дітей. Того ж дня відразу після богослужіння запросила їх у літній табір, який саме відбувався. Дехто з них не повірив, що може щось бути безкоштовним, бо не були ніколи в церковних таборах. Інші згодилися, дуже зраділи, поїхали у табір і взяли ще своїх друзів. І так коло «моїх» дітей збільшилося.
— Чи усвідомлювала ти тоді, що ці діти стануть частинкою твого життя, що ти будеш їм служити?
— Ні, у той час я думала, що це просто знайомство. Я нічого не планувала. Ми просто стали дуже дружити. Діти відверто могли ділитися зі мною своїми життєвими ситуаціями. А Бог дав мені в серце сильне переживання за їхні долі, за їхні сім’ї, за їхніх батьків. І я просто не змогла пройти повз.
— Що ти відчувала, коли чула від дітей про насильство над ними?
— Це був початок служіння дітям, у мене ще не було досвіду. І перші їхні розповіді просто мене шокували. Я зрозуміла, що маю не тільки привести дітей до церкви. Їм реально треба було спочатку допомогти в їхніх проблемах, із якими вони живуть. Були діти, які не хотіли жити. Вони потерпали від насилля. Їхні батьки, на жаль, страждали від алкогольної, наркотичної залежності. Діти потребували нормального сну, їжі, одягу та спокою. Часто вони не хотіли повертатися додому. Їм було краще жити в друзів, щоб не бачити своєї біди.
Бог працював із моїм серцем, щоб я не засуджувала їхніх батьків. Адже вони теж колись були маленькими дітьми і в них не було правильного прикладу в сім’ї. Я молилася, щоби Бог допоміг мені справлятися зі своїми емоціями. І Господь відкривав, що люди, які кривдять дітей, так само були скривджені в дитинстві. Я розуміла, що вони несвідомо чинять так само.
Коли спілкувалася з дітьми і заглиблювалася в їхні проблеми, то буквально на фізичному рівні переживала виснаження. Я не могла з цим справлятися самотужки, тож просила допомоги в Бога. Я розуміла, що потрібна цим дітям. І Бог дав мені силу впоратися.
— А як практично ти допомагала їм?
— Коли я поверталася з роботи, діти приходили до мене. Ми разом вечеряли, співали пісні, спілкувалися, молилися. Дехто з них залишався на ніч. У той час батьки вже знали, що діти дружать зі мною. Я старалася контактувати з ними, знайомитися ближче, щоби вони не відчували загрози від мене. Хотіла допомогти кожній сім’ї — не тільки дітям, а й дорослим.
Так діти пізнавали, що Бог їх любить через людей. Оскільки в мене однокімнатна квартира, а на ніч іноді лишалося й семеро дітей, то стала допомагати церква. Надали нам місце, де ми могли перебувати з дітьми. Завдяки церкві діти були забезпечені їжею, яку могли навіть принести додому.
Якось люди привезли нам багато одягу. І одна дівчинка, яка вибирала одяг собі та своїм молодшим сестричкам, знайшла кофтинку й запитала: «У нас у хаті дуже холодно, і я б хотіла цю кофтинку взяти мамі. Можна я її візьму?» Я знала, що стосунки з батьками у цієї дівчинки доволі складні, але вона все одно їх любила, і Бог через неї показував їм Свою любов.
Декому з дітей було потрібне лікування, і ми намагалися допомогти у цьому. Одного разу до мене звернулася одна людина, чия дитина потребувала операції, а коштів на це не було. Я знала, що без операції дитина може навіть померти, тому помолилася й зробила декілька дзвінків до людей, які могли б допомогти грошима. Це був перший мій збір. Поки я доїхала до лікарні, назбиралося грошей набагато більше, ніж було потрібно. Коли стала зупиняти людей, то вони мені відповіли: «Не хвилюйся, хай буде цій дитинці на реабілітацію або купи їй якісь іграшки». Цих грошей вистачило на ще дві операції. Ось так Бог турбувався про дітей.
— Аліно, що було найтяжчим у служінні цим дітям?
— Коли я бачила, що в сім’ї відбувалося сексуальне, фізичне чи моральне насильство. Але і тут Господь заступався. В одних дітей помирала наркозалежна мама. Діти не знали, куди звернутися за допомогою, бо боялися потрапити до інтернату. Друзі порадили звернутися до нас. Хоча вона померла від хвороби, але Бог дав їй покаяння. І, слава Богу, діти потрапили в турботливу сім’ю.
Інколи достатньо було допомоги церкви, а бувало, що ми зверталися і в соціальні та ювенальні служби, щоб допомогти дітям вийти зі складних ситуацій правильним шляхом.
— Які зміни ти бачила в житті цих дітей і їхніх сімей?
— Насамперед — вони стали щиро молитися за своїх батьків, благословляти їх. Вони бажали їм добра, хоча й зазнали від них багато болю. Згодом деякі батьки стали відвідувати церкву, де отримували поради зі Слова Божого та життєвого досвіду для виходу зі складних ситуацій. Деякі з них пройшли реабілітацію в християнських центрах. Таким чином діти не потрапили до інтернату, а лишилися з батьками, які розпочали нове життя. Вірю, що у свій час посіяне зерно проросте і дасть плід. Теплі спогади, які діти отримали, залишилися з ними, і вони ніколи не забудуть Божої опіки через людей, які в складних обставинах були поруч. Дивлячись на теперішнє їхнє життя, як вони навчаються, працюють, здобувають достойні професії, дуже радію. Навіть якщо ці діти не бачили доброго прикладу в родині, вони змогли побачити його в церкві.