Історія однієї душі
Юрій та Юлія Саньки, що проживають у Рівному, одружилися в листопаді 2008 року. У них народилося троє синів. У січні 2018 року раптово погіршилося здоров’я середнього сина Тимофія, якому в той час було майже 6 років. Через кілька днів лікарі встановили невтішний діагноз: гострий лімфобластний лейкоз. Про те, що довелося пережити родині, розповідає Юлія Санько.
Після діагнозу
Коли ми приїхали в обласну лікарню, то відразу зрозуміли, що не хочемо там лікуватися. Але документів, щоб їхати закордон, немає, та й взагалі — жодних знайомих, які могли б допомогти. Оскільки Юра білорус, ми вирішили поїхати в Білорусь, але ставлення лікарів до хворих там було таким, як і в нас.
Ще на другий день хвороби ми створили групу «Наш Тімошка» у Viber, куди скидали всю інформацію про стан сина, тому що багато людей дзвонили, запитували. І через цю групу до нас звернувся незнайомий чоловік, який виявився пастором із Італії. Він сказав, що хоче чимось допомогти. Я зателефонувала йому з Білорусі й сказала, що ми хочемо лікуватися в Італії, хоч поняття не мала де і як. Він відповів: «Моліться, а я подумаю, що можна зробити».
Чудеса
І тут почалося… Наш виїзд був справді чудесним — настільки складалися обставини, ніби Сам Бог відкрив усі двері. Працівники міграційної служби в позаробочий час зробили нам документи, нотаріус чекав до 23:00 в офісі, щоб їх завірити. Це все робилося за один день…
Лікування в Італії спочатку було успішним. Атмосфера там була зовсім іншою. Тимофійко любив дні, коли ми йшли в лікарню. Заходячи, він давав усім «п’ять». Я не могла зрозуміти: чому в нас не так? А згодом дізналася, що засновник цієї клініки Джованні Верга сам пережив смерть своєї дитини від лейкозу. Бог спонукав його заснувати фонд і лікарню. Я подумала: справді, людина, яка пройшла через таку трагедію, зовсім по-іншому буде все організовувати. Ми дякували Богу, що лікуємося саме там.
«Мій син — у Твоїх руках!»
Важкий період почався несподівано. Пам’ятаю, як лежала біля Тіми і каялася в тому, що звикла до благословень. Усе проходило добре — і я стала сприймати чудеса як належне. Молилася: «Боже, прости мою безпечність. Я зрозуміла, що мій син — не в руках лікарів, не в руках найкращої медицини Європи. А у Твоїх руках. І я довіряюся Тобі!»
Ми пролікувалися 10 місяців — і лікарі констатували ремісію. Про хворобу нам нагадувала тільки хіміотерапія в таблетках, яку Тіма й далі приймав, і шрами від катетера. Ми були такі щасливі! У сина відросло волосся. Ми встигли з’їздити на море, в Альпи, у Францію... Ці поїздки організувала лікарня.
Минуло чотири місяці. Якось після пункції заходить Тімина улюблена медсестра, і я бачу в її очах сльози! Все стало зрозуміло без слів. Нам повідомили, що стався рецидив…
Перекреслені плани
Я аналізувала саму себе: коли мені було важче — вперше дізнатися про хворобу чи вдруге? І, напевно, другий раз було важче. Тому що вже знаєш, що чекає попереду. У нас були такі плани на майбутнє! І в них не входило повернення в лікарню… Усе довелося скасувати.
Не знаю чому, але я тоді в думках повторювала одну фразу: «Боже, я Тебе люблю!» Разів 100 повторила. Таке враження, що боялася, що мій розум перестане вірити в це… «Боже, я Тебе люблю! Що б нам зараз не сказали лікарі, я Тебе люблю!» Я ніби втікала в ці слова.
Нам запропонували інноваційне лікування — імунну терапію вартістю $450000, але всі витрати лікарня брала на себе. Лікар сказав: «Головне — дожити!», бо ліки виготовляються два місяці.
Важке слово «відпустити»
Але в Тіми стався приступ, крововилив у мозок. Далі — реанімація, інтубація… Тоді мені сказали: «Ваш син помирає». Я кричала: «Боже, як це? Все ж так добре йшло… Це неправильно! Тобі ж не вигідно, щоб він помер! Він Тебе прославить, якщо буде жити!» Лежу біля Тіми, плачу... Але відчуваю, ніби Бог лежить поруч і обіймає нас обох.
Був момент, коли я написала в групу: «Будемо молитися, щоб Тіма пішов». Він стогнав, важко дихав, усе боліло... Це дивно звучить від матері, просто я зрозуміла, що там йому буде краще.
Коли Тіма помирав, небеса стали для мене реальними. До цього я читала Біблію і вірила, що після смерті підемо на небо, якщо тут любимо Христа, бо Він наш Спаситель. Але в ту мить це стало справді безсумнівним. І рішення відпустити сина ґрунтувалося саме на вірі, що смерть — це не кінець, а перехід. Знаю, нам дуже некомфортно говорити про смерть. Але Христос переміг смерть!
Бог показав Себе
Невдовзі син перестав бачити і дивився ніби повз співрозмовника. Але в якусь мить він раптом подивився прямо мені в очі й захоплено зітхнув. Я питаю: «Тіма, ти що, мене бачиш?» — «Ні, силует!» — «Мій силует?» — «Ні, Христа!» — «Силует Христа?» — «Так!» — «І що Він тобі каже?» — «Нічого, тільки усміхається». Бог показав йому Себе! Це було сильне переживання для мене.
Щодня питала в лікарів, чи не сьогодні це станеться… Вони відповідали, що рахунок іде на дні. Якось прокинулася рано, десь о 6-й. І відчула, що це буде сьогодні. Лягла поруч, обняла сина і стала співати його улюблену пісню. У якийсь момент він зробив три подихи — і його серце перестало битися… Він із моїх обіймів перейшов у Ісусові!
Мені як мамі все одно було дуже боляче. Але моєму сину тепер добре, він уже ніколи не захворіє, він може бігати й стрибати, він це так любив…
Коли я чую, фразу «Ти втратила сина», то завжди кажу: «Ні, я не втратила, він живий, він є». Втратити — це коли ти щось губиш і не знаєш, де знаходиться та чи інша річ. Коли ми відправляємо дитину навчатися кудись далеко, ми її не бачимо, але ми її не втратили. Ми знаємо, де вона. Так і тут, це глибока внутрішня впевненість: між нами просто час. Зовсім скоро я його побачу!
За матеріалами передачі «Голос, що кличе»
15 лютого 2020 року
«Хочу поділитися майже нереальною мрією, яка живе в нашому серці ще з Італії.
Це мрія про дитячу онкологічну клініку в м. Рівне. З туалетом у кожній палаті, очищенням повітря, ортопедичними ліжками. Де персонал не гримає на пацієнтів. Де лікарі не заглядають в гаманець. Із новітніми протоколами лікування. Де є душеопікуни й психологи для дітей і батьків. Де ставлення не залежить від соціального статусу. Де прибирають у палаті після 10 ранку, коли всі вже прокинулися. Де смачна їжа, різна щодня. Де не відправляють додому безнадійних. Де плачуть із тобою, обіймають, коли в тебе закінчуються сили…
Усе в Божих руках. Навіть найкраща медицина іноді безсила. Та ми можемо полегшити страждання. Ми достойні кращого!
Поки що немає проекту, та є Бог, сильний здійснити неможливе. І серце, яке вірить у чудеса!»
Уривок із книги Юлії Санько «Історія однієї душі»
На Рівненщині побудують християнську онкоклініку
ХБФ «Усмішка Тимоші», заснований батьками Тимофія Санька, який помер від раку, наближається до відкриття християнської онкологічної клініки в Дулібах Рівненської області.
«Лікарня, яку ми будуємо, — з великими вікнами, щоб було видно багато неба. З найкращим обладнанням, щоб лікарі могли якісно допомагати пацієнтам. З найкращим персоналом, щоб було затишно, як удома», — пише сім’я Саньків.
У майбутній клініці буде офіс фонду, школа, кабінети психологів, денний стаціонар, науково-дослідний центр з лабораторією, зала для спортивної терапії, хірургічний відділ, де робитимуть пересадку кісткового мозку. Також планують збудувати корпус для батьків — 90 кімнат для 90 сімей.
Оснащенням для майбутньої лікарні готова допомогти організація з Данії «Збережемо Україну». Також підтримує сім’ю Саньків італійська родина з подібним трагічним досвідом. Уже понад 30 чоловік персоналу готові взятися до роботи.
Світогляд
