«Звіщаємо світлу Надію»
Віримо, що наше життя — в Божих руках і Він веде нас Своїм шляхом. Хоча дуже багато непростих ситуацій і обставин доводиться переживати, але віримо, що все це недарма. Повномасштабна війна в Україні почалася в той період, коли ми «реабілітовувалися», звикали до повсякденного життя і служіння після втрати. Минуло трохи більше місяця після смерті нашого сина...
У перші дні війни, звичайно, було досить непросто прийняти ті події, які відбувалися навколо. Рідні просили нас виїхати на західну Україну. Але, дякувати Богу, всі місіонери нашого регіону залишилися на місці. З Божої ласки нам не довелося побачити на власні очі того жаху, який пережили багато українців. Ми лише чули і переживали за людей, за наш край. Приблизно за 25 км від нас проходили військові колони, яких біля нас же і розбивали. А за 50-60 км були окуповані села. Чернігів, Суми — міста які сильно бомбардували і штурмували — знаходяться на відстані 200 км від нас. Ми чули постійні вибухи в перші місяці війни, але більшість з них були далекими і глухими.
У перші тижні до нас стали привозити допомогу. Багато людей їхали з міст, де йшли бої, їм потрібен був притулок. Ми роздавали їм продукти та благовістили. Допомагали не лише переселенцям, а й місцевим. Важким моментом стала відсутність дитячих гігієнічних засобів та дитячого харчування. Деякі батьки приїхали з новонародженими немовлятами. Але, дякувати Богу, відразу з’явилася можливість отримати необхідні речі, також деякі ліки, та передати їх потребуючим.
Ми не очікували, що саме так відбуватимуться події. Але в цих обставинах звіщаємо людям світлу Надію. Саме тепер здійснилося багато праці та благовістя. Сотні людей переступили пороги наших домів молитви, щоб отримати допомогу — продукти, одяг та ліки першої необхідності. Ми заохочували їх до молитви за Україну, за рідних та близьких, закликали шукати Бога та каятися у своїх гріхах. У церкві призначили щоденну молитву, на яку приходило до 20 невоцерковлених людей. Деякі з них залишилися, деякі роз’їхалися, деякі припинили відвідувати зібрання.
Згодом настав дефіцит продуктів, особливо макаронів, круп, солі, олії, борошна. Декілька днів навіть хліба не привозили. Протягом першого місяця у магазини привозили лише напівфабрикати та налагодили постачання хліба. Але дякуючи церквам та благодійникам, нам надходили різні продукти та засоби гігієни, які ми роздавали людям. Першочергово — переселенцям, а також малозабезпеченим місцевим жителям. Багато людей, зокрема з Чернігова, Києва, Харкова, Маріуполя тощо приїжджали лише з документами та одною зміною одягу. Тому потребуючих було багато. Також возили допомогу по селах. Їздили до військових, які базувалися неподалік від нас. Співали для них та молилися за Божу охорону над ними.
Так склалося, що коли розпочалася війна, наша сім’я хворіла. У дочок та дружини більше тижня трималася температура вище 38°. Я перехворів перед тим. Коли була загроза, що російські війська проходитимуть через наше містечко, військкомат порадив нам вивезти дітей, оскільки проживаємо поруч. Ми виїхали у с. Озеряни, де раніше проживали. Там було якось затишніше, тим більше, хотілося в цей час бути ближче до людей, яким служимо. В Озерянах я знову дуже захворів... Тож у перші тижні війни ми мали переживання не тільки від бойових дій, а й від стану здоров’я нашої сім’ї. Все ж і під час хвороби старалися брати участь у соціальному служінні. Люди в селі дуже дякували нам за допомогу. Для багатьох із них навіть наша присутність була значною моральною підтримкою.
Коли нарешті російські війська залишили Чернігівщину, почалася нова хвиля волонтерського служіння. З перших днів з нашого району їздили групи місіонерів, щоб роздавати продукти та проповідувати людям, які постраждали від окупації, оточення та атак ворогів. Їздили в сам Чернігів і в навколишні села. Оскільки їхній наступ був невдалим, колони РФ просто займали села, вкопувалися між домами, ховаючись за місцевими мешканцями. Важко уявити та передати, що пережили люди... Велика кількість зруйнованих, пошкоджених будинків. А скільки зруйнованих доль і життів! Російські військові поводилися по-різному. У кращому випадку просто тримали людей в постійному страху, погрозах, нестачі харчів. В гіршому випадку було насильство, допити, знущання… Бувало, що у двох сусідніх селах — різне ставлення. Наприклад, як у Ягідному та Іванівці неподалік від Чернігова. Ми брали з собою гітару та співали для людей. Також організовували євангелізації, під час яких роздавали продукти, Нові Завіти та газети.
Пізніше до нас приїхали волонтери з медиками із Волині, щоб роздавати медикаменти першої необхідності та насіння для городу. Таким чином ми провели євангелізаційні зустрічі в нашому районі. Дякуємо Богу, за те що Він дає нам силу і натхнення служити, береже і дбає про нас. Молимося, щоб Господь змилосердився над нашим краєм, помилував людей, які страждають і гинуть від війни.