«Я ходив і обіймав людей…»
24 лютого я прокинувся біля 7 години ранку й побачив багато пропущених викликів. Вийшов у двір. Дім, у якому я проживав, стояв над трасою Чернігів-Ніжин. Трасою рухалися великі колони автомобілів…
Я поїхав у Куликівку. По дорозі побачив велику чергу на заправці. Я теж став у чергу, де й дізнався подробиці про початок війни. Слава Богу, вдалося швидко заправитися, і я поїхав у центр селища. На годиннику ще не було й 8-ї години. Побачив дуже багато людей — переселенців, які втікали з Чернігова. Хтось електричками, хто чим тільки міг. Дорога Чернігів-Київ була вже заблокована, тож люди виїжджали через Куликівку.
Страху в серці не було. Я просто ходив і заспокоював людей. Були люди, які не знали дороги, кружляли населеним пунктом. Дехто шукав, де можна поселитися — якнайдалі від Чернігова. У перші ж дні навколишні села стали переповнені. На жаль, чернігівські села вимирають. І в порожніх будинках, де ніхто не жив, поселялися іноді по три-чотири сім’ї переселенців. Приблизно тиждень минув у тривозі. Люди були налякані.
Я люблю Бога. І моє улюблене заняття — благовістити, молитися за людей, спрямовувати їх до Бога. Тож я ходив і заспокоював людей. Зустрічав зовсім чужих, обіймав, підбадьорював. Люди, звичайно, плакали…
З одного боку, дивитися на все це було моторошно. Черги до магазинів, аптек, колони машин… Якщо в мирний час дорога з Чернігова до Києва займала дві з половиною години, то тепер вона сягала до 12 годин. Люди в церквах також тривожилися. Але ми надіялися на Бога. Вирішили так: спочатку треба з’їсти те, що є в запасі. А потім, — казав я людям, — Бог буде посилати «воронів», які приноситимуть нам поживу. Так і сталося. Перший тиждень до нас ніхто не їхав. А потім стали їхати волонтери з гуманітарною допомогою — продуктами, ліками, одягом…
Дехто з біженців утікав практично з пустими руками — хто що встиг вхопити… Тому ми намагалися в першу чергу допомогти тим, хто найбільше цього потребував. Я написав у Viber-групу Куликівки про те, що будемо на території церкви роздавати гуманітарну допомогу для біженців, багатодітних, нужденних. Мені кажуть: подумайте добре, бо завтра до вас під двері прийде 200 чоловік! Думаю: а й справді, чи вистачить усім? Ми порадилися й вирішили все ж поставити це оголошення публічно. Приїхали до дому молитви за 20 хвилин до восьмої ранку. Уже чекало багато людей, якраз десь 200 й було. Стали роздавати. Я собі думаю: зараз десь до десятої години роздамо, і потрібно буде ще завезти картоплю, кому пообіцяв. Приходить 10 година, а людей не зменшилося, а збільшилося — ще десь 300 чоловік стоїть… Але, на диво, всім вистачило!
Я побачив велику Божу милість у тому, що нам стали привозити гуманітарну допомогу люди, яких я зовсім не знав. До яких не дзвонив і не запрошував. Перші тижні запрошував — але тоді ніхто не їхав. Тільки перші чотири машини приїхали на моє прохання. А далі — везли незнайомі люди. І не було так, щоб нам не було що роздавати. Хоча людей багато приходило по продукти.
Був один день, коли ми вчергове роздавали допомогу, аж мені кажуть помічники: уже закінчуються продукти. Я заходжу в дім молитви, дивлюся: справді, закінчуються… Вийшов на подвір’я до людей. Не пройшло й кількох хвилин, як під’їжджає чергова машина на розвантаження! То ми вже навіть не заносили в дім молитви — відразу з машини роздавали.
Не рахував і не можу сказати, скільки всього тонн роздали, але дуже багато. Скільки люди приходили — стільки й роздавали. Люди дякували — дуже щиро. Дехто казав: мені вже досить, краще дайте ще комусь іншому. Допомагали нам роздавати ті, хто стояв у черзі. Допомагали студенти (сироти, напівсироти), які жили в гуртожитку через дорогу. Допомагали біженці з сусідніх домів.
Коли людей евакуювали з Чернігова, то везли їх полями — у прямому сенсі. Хто чим міг — навіть вантажними автомобілями, без вікон. Набиті битком. Люди їхали сидячи, лежачи, навпочіпки — у дуже поганих умовах. Їх привозили на територію дому молитви, де ми поїли їх чаєм, годували тими пиріжками, які пекли та передавали брати й сестри із західних областей. На очі наверталися сльози, коли переселенці розповідали: ми вже 16 днів не бачили хліба, а ми — 22. А ми їх тут пригощаємо млинцями, котлетами, варениками, пельменями… Люди дивилися вражено: і це все безкоштовно?
Це було велике благословення для нас. Бог навіть попіклувався, що в сусідньому будинку серед біженців був лікар, який допомагав нам розібратися з привезеними ліками. Він допомагав хворим, лікував, радив, що кому прийняти.
Був момент, коли я дуже замислився… Якось виходжу з дому молитви, дивлюся: всі люди ходять і моляться — в прямому сенсі. Тепер невіруючих немає. Я зустрів тільки кількох, які казали: де ваш Бог? Пам’ятаю, одного разу під’їхали до якогось підвалу, так званого укриття (люди ховалися, хто де міг). Було біля сьома година ранку. Бачу — стоять люди віком десь до 40 років. Читають книгу (як потім виявилося — молитовник), перед ними — шматочки хліба. Запитую: це що у вас? Причастя? Вони кажуть: так! Питаю: чи знаєте, що таке церква, чи бували на богослужіннях? Відповідають: так, кілька разів були...
І мене мучило болюче питання. Я казав людям: невже потрібно було дочекатися таких важких моментів (вибухів, смертей, голоду, страху), щоби по-справжньому молитися до Бога?! Це було боляче, адже ми тривалий час там проповідували Євангелію, щоб люди самі шукали Бога, полюбили Його Слово, зрозуміли Його прихід…
Одного разу ми повезли гуманітарну допомогу в ті села, які дуже постраждали від бойових дій. Одне з них — Лукашівка. Там була велика православна церква, побудована ще в 1910 році. Вона була сильно посічена осколками, без вікон, купол завалився… Я дивився на неї, на людей, які стояли поряд. Вони ділилися пережитим під час 22-денної окупації. І Бог мені показав: так, як ця церква — зруйнована й потребує ремонту, так само й ці люди. Адже Біблія каже: ви — храм живого Бога. І Бог каже: потрібно ремонтувати людські серця! Ми обіймали людей, які гірко плакали від скорботи…
Людські серця, людські долі — дуже поранені. І їх може відремонтувати, зцілити тільки Ісус Христос, Його благодать. Бо Він має на це владу. Він для цього й прийшов на землю, щоб дати спокій, полікувати душі. Щоб людина успадкувала вічне життя й щоб у земному житті була щасливою. Щоб абсолютний божественний мир, який не залежить від обставин, перебував у серцях навіть під час війни.
Сергій Світач, «Крок назустріч»