«Я йшла до церкви, як на розстріл»
Одного разу чоловік сказав мені:
— Піду до церкви.
— Куди?
— До п’ятидесятників.
— Ти що?
— Ти ж бачиш — я гину...
— Так ти вже ходив до церкви! У нашу, в православну... Не один раз. Чого тебе тепер несе до п’ятидесятників?
— Тому що від горілки скоро здохну! Сама знаєш. А в нашій, у православній... Батюшка сам випиває. Як він буде за мене молитися? Ти ж бачиш, я — алкаш! Зробити з собою нічого не можу. Мені вже не до лікарів... Мені до Бога треба!
Сперечатися з чоловіком було марно. Але й відпустити його самого я теж не могла. Мені було дико й страшно йти в «секту», але в неділю вранці я за чоловіком усе-таки пішла.
Сиділа на служінні й нічого не розуміла. Пісні мені не подобалися, здавалися взагалі не церковними. Слова пастора — як хащі в лісі, крізь них не продерешся. Навіщо я сюди прийшла? Ганьба тепер на все село. Дивлюся на чоловіка. Він сидить тихо, слухає. А в кінці встав і пішов каятися. «Ну, ні, — думаю, — на цей раз не піду за тобою. Я свої мізки ще не пропила!»
Повернулися ми додому. Чоловік мовчить.
— Ну що? — питаю.
Мовчить. Тільки вранці він відгукнувся.
— А ти знаєш, — каже, — що Бог є?
— Звичайно, знаю! — впевнено відповіла я.
— Нічого ти не знаєш! — махнув він рукою й відвернувся.
Увесь тиждень він не пив. Мені й самій в це не вірилося. У неділю знову збирається на служіння. Я, як собака на ланцюгу, не хочу, але все одно йду слідом. Мало що там із ним можуть зробити! З’їдять ще. Знову соваюся на лавці, слухаю невідомо які пісні. Дивлюся на чоловіка, а він плаче. «Ось тобі ще, — думаю. — У ліс сам на кабана ходить... А тут розкис... Зіпсують мені мужика».
Так минуло місяці з три. Він на служіння, а я услід. Сказати йому нічого не можу, тому що не п'є. Що тут скажеш, якщо більше двох днів він тверезим вже давно не був. Але й у церкву мені, як на каторгу…
Не знаю, як це сталося, але з часом слова пастора стали мені зрозумілішими. Я збагнула, хто такий Ісус. А потім зрозуміла, навіщо Він пішов на хрест. Хто ж я? Як же я так могла?.. Чому нічого не знала про Нього? Чому на Великдень із ранку всім говорила «Христос воскрес!», а ввечері разом із усіма тими самими поливала свято горілочкою? І танцювали! І цілувалися! І чого тільки не робили! Свя-то!
Пам’ятаю ту ніч. Не могла спати. Сльози душать... Злізла з ліжка... Стала на коліна... «Прости, Господи! Прости мені!»
Вранці наливаю чоловікові чаю.
— А ти знаєш, — кажу йому, — що Бог є?
Він подивився на мене так уважно. Потім піднявся зі стільця, підійшов до мне — і обійняв. Міцно так обняв. Ми стояли й плакали...
Багато років чоловік мій не п’є. У неділю ми з ним до церкви ходимо. Пісні наші улюблені співаємо... Богові дякуємо... Тому, що Він є!