«Ти ще будеш проповідувати!»
Служіння Першої церкви ХВЄ у Тернополі сьогодні важко уявити без щирих молитов Миколи Коцюбайла. Проте його власний шлях до Бога не був простим. «Я Бога не шукав», — відверто зізнається пастор, згадуючи свої 23 роки роботи звичайним робітником на заводі.
Колишній секретар комсомольської організації цеху пережив дивовижне навернення. У 1980 році вві сні йому з’явився Христос, але до моменту щирого покаяння минуло довгих 13 років. Микола Петрович згадує свої перші кроки в церкві на початку 1990-х із глибоким трепетом: «Я ридав, як мала дитина. Брати проповідували, а я захлинався від плачу. Настільки слово Боже торкалося мого серця…» Згодом цей злам переріс у неймовірну молитовну спрагу. Він міг довго їхати на велосипеді на дачу і всю дорогу без упину молитися. Саме цей молитовний старт заклав фундамент для найбільшої духовної битви у його житті — боротьби за спасіння сина Павла.
Павло змалечку виявляв бунтарський характер. Поки молодша донька Юля відвідувала зібрання з радістю, старший син чинив тихий опір. Микола Петрович згадує це з посмішкою: «Павло — це був особливий наш син. Він йшов на зібрання, як віл на заріз. Завжди бурчав. Йшов ззаду і бурчав. Незадоволений був, але ходив».
Батько не застосовував сили, але довго розмовляв із сином, намагаючись достукатися до його серця. Одного разу така розмова відбулася у ванній кімнаті: «У мене навіть була одна бесіда з ним у ванній. Він зайшов туди, а я його там зловив. І ми бесідували, я його постійно переконував. Кажу: «Ти ще будеш проповідувати?» А він так засміявся: «Тату…»
Зрозумівши, що людські слова безсилі, Микола Петрович разом із дружиною прийняв рішення — закритися в таємній молитовній кімнаті. Вони молилися за сина довгих 10 років. Кожну середу та п’ятницю, незважаючи на втому чи обставини, батьки стояли перед Богом за Павла. На питання, чи з’являлися за цей час сумніви, пастор рішуче відповідає: «Ні, не було. У мене ніколи сумнівів не було, що Бог його спасе».
Після армії та невдалих підробітків Павло поїхав шукати щастя до Нідерландів. Там йому довелося пережити непрості часи. Були й духовні виклики, коли Павло просив батьків молитися за свого знайомого, який потрапив під вплив наркотиків, і бідкався, що сам молився вже шість разів, але «не помагає». Проте батьківська молитва в Тернополі не припинялася ні на мить.
Довгоочікувана відповідь прийшла раптово. Одного дня, коли вдома в Коцюбайлів зібралася молитовна група, Микола Петрович через дзеркало в коридорі побачив, як відчинилися вхідні двері. Це повернувся Павло. Він мовчки скинув рюкзак, пройшов до кімнати, де молилися люди, і просто впав на коліна поруч із ними. А остаточна «капітуляція» перед Божою любов’ю відбулася того ж літа на молодіжному таборі в Малині. Павло згадував, який сильний духовний бар’єр йому довелося подолати під час заклику до покаяння: «Тату, ти не знаєш, як важко переступити через одну лавку. Я хочу переступити лавку, а не можу». Наступного вечора він все ж подолав цю невидиму межу, вийшов наперед і присвятив життя Богу.
Батькові слова, сказані колись у ванній кімнаті, виявилися пророчими. Павло не просто увірував — він перейняв батьківську палку любов до молитви. Коли у 2014 році в Україні розпочалася війна, тернопільська молодь кілька місяців поспіль щовечора збиралася на ревні молитви за мир, і багато із цих молитов вів саме Павло. Десять років батьківських сліз і ревних молитов по середах та п’ятницях повернулися сторицею, перетворивши бунтаря на палкого служителя Христового.
