«Ми зрозуміли, що ми важливі людям»
Старший пресвітер Миколаївського обласного об’єднання УЦХВЄ Андрій Свірдан розповідає, як живе церква в області в умовах війни. Пастор ділиться історіями Божих чудес — відповідей на молитву.
Нас на Миколаївщині Господь підкріпляє, хоча частина області була окупована й зазнала біди. Але церкви тепер ростуть і на деокупованих територіях, і близьких до фронту, де бувають обстріли, де великі переживання. Зводяться нові доми молитви, люди приходять. Тепер на черзі — у нових місцях. Шукаємо приміщення, десь будуємо, десь відбудовуємо. Минулого року водне хрещення прийняло стільки людей, скільки не було в довоєнний час. Дякуємо Богу!
Один наш брат, пастор церкви з Миколаївщини Сергій Турков, поїхав вивозити людей, де обстріли сильні, і повіз туди допомогу. І сам потрапив у неймовірно небезпечну ситуацію. Їхню машину вистежив дрон. І скинув бомбу вагою 2 кілограми. Автомобіль пошкодило, але вона не розірвалася. Брати почули тільки свист згори й швидко вискочили із машини. Якби здетонувала, велика біда була б. Господь зберіг!
Коли ми ставили новий мобільний дім молитви в одному з сіл, я пішов на берег лиману подивитися, і зі мною ще один брат. І ми пройшли, не знаючи, через мінне поле! Була якась тривога на серці, попередження якесь, відчуття. І одночасно ми там побачили Божу руку, коли підійшли вже близько до лиману. Окрик військового, якого я так і не побачив і не знаю, звідки той голос, але він нас зупинив. З нами був короткий діалог: «Куди ви йдете? Що ви тут робите? Хто ви?» І він каже: «Тут все заміновано, як ви сюди зайшли?» Якось зайшли і, слава Богу, вийшли. Живі, здорові. Як все може швидко закінчитися… Але коротка молитва до Бога — і прийшов спокій, мир. Господь береже!
Стали проводити зібрання в нових місцях. По-перше, ми молилися Богу: «Господи, ми хочемо, щоб люди йшли до Тебе!» По-друге, ми старалися любити людей — і раніше, і тим більше тепер. Спочатку не йшли до них з проповіддю, а просто — із добротою, із теплим словом, щоб бути поруч, чимось підтримати, допомогти. Тому що — фінансова скрута, і була нестача речей першої необхідності. Коли люди бачили, що ми з ними, що не виїхали, ми тут і переживаємо все те, що й вони, думаю, відчували нашу любов. Я не можу говорити за всіх, але це було зрозуміло. Я бачив відповідь, реакцію людей. Ну і, звісно, звучало найважливіше послання надії в Ісусі Христі. Ми молилися за людей. А вони просто тягнулися. Не знаю, що вони в нас бачили, не буду про це говорити. Але коли вони просили молитися й руки на них класти, щоб ми доторкнулися до них, молячись, то зрозуміли, що ми важливі людям.
Звичайно, ми багато займалися благодійництвом. В одному селі навіть не думали, що будемо проводити богослужіння. Просто пішли до влади селища: «Ми хочемо в цей час допомогти людям! Дайте нам сім’ї, адреси людей нужденних». Нам дали 70 адрес. Я за те село особисто молився ще раніше, задовго до початку війни. І ми стали щотижня багато допомоги привозити. Просто по домах ходили. Люди цікавилися: «Хто ви? Побудьте з нами разом!» І вони від нас дещо чули. А потім вони самі, їхні рідні питають: «А де можна більше почути про Бога, про Ісуса Христа?» І ми стали думати, шукати приміщення для оренди. Це був перший рік війни — весна, початок літа. Тепер там уже побудований (на фазі завершення) дім молитви. І люди стабільно приходять — до півсотні людей. Хоча в перший рік у середньому 150 душ було. Це с. Мигія — велике село, там понад 4000 жителів. І на початку війни туди приїхали, як нам казали, близько 900 переселенців із лінії фронту та з окупованих частин України. Люди тягнуться туди, де добро, де їх чують, розуміють, перебувають із ними поруч. І туди, де діє Дух Святий, де діє Боже Слово. Це я можу сказати певно.
Такий наш невеличкий досвід. Непросто було і є непросто. Але Господь підтримує, підкріпляє. Слава нашому Богу!