«Дрон врізався в наш мікроавтобус… і не вибухнув!»
Сергій Турко — пастор в смт Арбузинка Миколаївської області. Десять років тому він започаткував e селищі притулок для бездомних та людей із інвалідністю, де зараз перебуває 70 осіб. У цьому матеріалі пастор Сергій розповідає свідчення Божого захисту під час чергової волонтерської поїздки (січень 2025 року) в один із районів Херсонщини, що постраждав від російських обстрілів.
У моєму житті Господь явив багато чудес. Але цей випадок перевищує все, що було до цього. Мені зателефонували люди з волонтерської організації, які вивозять людей із гарячих точок. Вони попросили вивезти одну жінку з інвалідністю з Херсонської області. Багатьох переселенців вони раніше привозили до нас у Арбузинку. Я погодився. Волонтери скинули адресу в м. Берислав Херсонської області.
Дорога в Берислав
Ми разом із моїм вірним помічником Юрієм не раз їздили в тому напрямку. Хоч нам показували, що за Дніпром вже стоять росіяни. Одного разу забрали з села, яке регулярно обстрілювали, бабусю, а після того, дні через три, її дім рознесла бомба.
На одному з блокпостів дорогою до Берислава нас запитали: «Куди їдете?» Ми відповіли: «У Берислав». Військові якось дивно переглянулися між собою й посміхнулися. Запитую: «Там є проїзд?» Вони відповідають: «Є, але ми не знаємо, як ви туди проїдете». Їдемо далі, знову зустрічаємо військових: «Хлопці, нам потрібно в Берислав проїхати». Вони кажуть: «Так, але ми не знаємо, як ви туди заїдете. Там дрони літають один за одним».
Попри попередження ми все-таки заїхали в Берислав. Повністю знищене місто, два роки вже немає ні світла, ні газу, ні води. Не працює ні інтернет, ні телефонний зв’язок. За вказаною адресою знайшли-таки жінку, за якою прибули, та забрали її. Поки їхали через місто, побачили на вулицях всього три людини.
«Там ще тисяча людей…»
Коли повернулися додому в Арбузинку, я почав розпитувати жінку про Берислав і з’ясував, що там ще лишилися близько тисячі людей. Спробував уявити, як вони там живуть: магазини не працюють, транспорт не заїжджає туди, немає водопостачання, електрики та опалення. Тому ми з Юрієм завантажили автомобіль продуктами й вирішили: «Поїдемо ще раз. Першого разу все ж таки добре було!»
Окрім продуктових наборів, завантажили в мікроавтобус генератор, паливо — і поїхали. Перед тим мені дали номер диякона церкви з Берислава, який звідти виїхав. Він сказав, що в місті залишився один брат, який живе на окраїні. Ми добралися на місце, де були ще мешканці, люди вибігали з хат, хрестилися, дякували за допомогу. Усі запитували нас одне й те ж: «Як ви сюди заїхали? Тут роями літають дрони!»
Ми проїхали через усе місто, заїхали на той хутір, де надіялися зустріти брата, але не знайшли нікого. Уже збиралися повертатися, коли під час розвороту буса раптово почули свист безпілотника. Я встиг тільки крикнути: «Юра, дрон! Вистрибуй із машини!» Ми повистрибували й в ту ж мить почули, як дрон із вибухівкою (там два чи три кілограми було) врізається в наш мікроавтобус і… не вибухає. Бог зберіг нас!
Поїхали не в той бік
Ми схопили того дрона, кинули його в автомобіль і помчали звідти. Їдемо й тільки починаємо усвідомлювати, що могло бути з нами. Я дивився багато відео, як із дронів скидають невеликі снаряди — і вони спалюють броньовані танки. У черговий раз переконався у великій милості Божій, яка була над нами в той день. Це чудо з чудес, інакше не назвеш.
Ми на всій швидкості тікали з того місця. Проте через слабкий сигнал GPS навігатор помилково повів нас у бік росіян — майже до м. Нова Каховка. Ми зрозуміли, що їдемо в неправильному напрямку, бо дорога повсюди була всипана спаленими машинами, які тільки недавно підірвалися. Не знали, як нам прориватися назад, бо була небезпека від дронів. Тільки виїхали на дорогу, як у нас стало спускати колесо. Там же на відкритій місцевості й довелося його замінити.
Ум’ятина «на пам’ять»
Багато було переживань, але закінчився весь цей жах Господньою славою. Бог явив милість, залишивши нас цілими й неушкодженими. Коли доїхали до нашого блокпоста, хотілося з радістю обнімати наших військових. Вони забрали в нас той дрон, лишилася тільки вм’ятина на автомобілі. Кожен раз, коли я сідаю в нього, дивлюся на той слід. Мій зять говорить: «Тату, треба пошпаклювати цей автомобіль». А я відповідаю: «Ця вм’ятина залишиться, поки цей автомобіль у мене».
Коли потрапили під обстріл, я встиг зателефонувати дружині. Вона повідомила багатьох людей із церкви, і за нас молилися. Щира молитва церкви до Бога дає чудесну відповідь, яку ми пережили на власному досвіді. Хай Бог благословить кожного, щоб у нас була жива віра в Усемогутнього.
Сергій Турко, записав Богдан Свірдан
chve.org.ua