Юний Тимофій
Початок шляху
Мене звуть Тимофій Шашмурін. Народився я 1 лютого 1992 року в місті Запоріжжя. Коли мені було 3 чи 4 рочки, мене мама віддала в інтернат. Туди, де жили сироти. Чому мене й брата Єгора покинула мама? Просто не могла утримувати матеріально. Не знаю, що в цей момент вона відчувала, чи не боліло її серце, але думаю, що воно підказувало їй, що ми більше не побачимося. Відтоді доля розлучила нас.
З малих років я був ображений на маму, ображав рідного брата і був злий на нього. Часто ставив перед собою питання: «Чому мене мама залишила? Чому? Чому? Чому?» Іноді плакав, іноді грубіянив. Робив це, щоб вгамувати біль всередині себе. Але відповіді не було, а образа і злість росли з кожним роком! Узагалі-то, я за характером спокійний, але якщо всередині рани, вони обов’язково проявляться зовні через упертість, агресію, образи й інші різні злі й темні справи! Я все більше впадав у гріх: курив, пив, блудив, ненавидів.
Але Бог мене не залишив. Щось турбувало мене всередині, не давало спокою. Підростаючи, я став відвідувати богослужіння в православній церкві. Там я вперше дізнався про Ісуса та Його спасаючу кров. Мені це допомогло. Коли сповідався перед батюшкою, стихали образа на маму, злість на брата. Та є завжди «але». Ці рани хоч і були загоєні, я, як і раніше, був у рабстві гріха!
9-й і 10-й класи пролетіли так швидко, ніби я тільки оком змигнув. І все частіше стали виникати питання: «А куди далі? Що зі мною буде? За що жити?» Я абсолютно не був упевнений у майбутньому. Усі в інтернаті підсвідомо надіються, що держава буде їх забезпечувати все життя. Але, виявляється, це не так. Тривога, страх перед майбутнім не покидали мене.
І ось... останній дзвінок. Далі училище. Ще деякий час мене годували, одягали за рахунок держави. Я навіть отримував стипендію, і все було добре. Але всередині голос звучав: «Час наближається. Куди далі?» Треба йти на свій хліб. Навіть якщо закінчу училище, отримаю професію, як зможу заробляти на життя?
Мене атакували жахливі думки: то про самогубство, то про те, що буду бомжувати. Вони наганяли внутрішній страх.
Але Бог не дрімає. Він знає наші переживання й труднощі. Він уже подбав про мене, хоча я Його ще не знав.
Якось до нас в училище приїхали служителі місії «Агапе». Вони співали разом із нами пісні, грали, проповідували Слово Боже, молилися, запрошували на богослужіння. Потім розповіли, що місія відкрила адаптаційний центр для сиріт-підлітків, і запропонували жити в цьому центрі. Я з деякими хлопцями погодився.
У центрі кожен день проводилося служіння з вивчення Біблії, звучало живе Слово. Звичайно, в душі моїй спочатку був опір. Я намагався відстоювати свою позицію, що Бог — це лик на іконі. Але, виявляється, Бог — живий. Він любить мене. І коли я це усвідомив, то відчув себе таким грішником, що соромився самого себе! Але Ісус мені допоміг. І я цьому дуже радий.
З темряви у світло
Одного разу перед Новим 2010 роком я вийшов на вулицю. Навколо все було біле-біле. Яка краса! Таке створити може тільки Творець! А я? Що зробив я для Нього? Я відчув сильні докори сумління. Мій розум повністю заповнили думки про скоєні гріхи: «Господи, який же я грішник! Прости мені!» О, як легко стало на душі! Щастям наповнилося все моє єство. «Мій Боже, я віддаю Тобі всього себе. Прийми мене в Свої обійми. Я присвячую все своє життя Тобі. Алілуя!»
З тих пір я нове творіння, я дитя Боже. Ісус мене звільнив від гріхів і прокльонів. Бог — мій Батько! У цей день була велика радість. Я відчув і отримав Божу любов — любов до Бога й до всіх людей! Я записаний у Книзі Життя! У мене прекрасне майбутнє! «Бо коли батько й матір моя мене кинули, та Господь прийме мене!» (Пс.26:10) Я просив прощення в мами й брата Єгора за всі образи й злі вчинки.
Далі — прекрасні події. 8 серпня 2010 року я прийняв водне святе хрещення. Алілуя!
Закінчивши училище в 2011 році, вступив у ТМІ (Тернопільський місіонерський інститут). З Божою поміччю закінчив його, і Господь покликав мене служити мусульманському народу в Киргизстані, у місті Кок-Жангак.
Труднощі та як я з ними справляюся
У Киргизстані переживаю різні труднощі. Я знаю, що Бог хоче мене зробити сильним. Наприклад, якщо мені бракує сили, мужності й сміливості, то Він знає, що треба робити, і закликає мене брати участь у такій праці, де я їх набуваю, перемагаючи різні труднощі. Який використовую ключ? Віру і смиренність, що діють любов’ю. Усе це досягається через спілкування в таємній кімнаті з Богом-Отцем. Чому? Адже тільки Він знає мене справжнього: мої вагання, невпевненість, сумніви. Ісус мені служить кожен день, і я довіряю Йому. Це ліки для мого внутрішнього духу, душі й серця в потрібний час і в потрібних ситуаціях. Це все допомагає мені перемагати зло в моїй гріховній плоті! Мені подобається долати труднощі. Адже це Бог випробовує мою віру. Тоді я набираюся досвіду, зростаю духовно. «Тому, що вам дано заради Христа не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього» (Фил.1:29).
Моє бажання — служити в Киргизстані. Я дуже полюбив цю країну, яка увійшла назавжди в моє серце. Звичайно, хочеться здобути й вищу освіту, вступити в будівельний інститут. Але, які б доходи я в майбутньому не мав, обов’язково частину з них буду жертвувати на місіонерське служіння! Нині шукаю Божої волі й водіння Духа Святого щодо свого майбутнього життя.
Труднощі й чудеса
Коли 15 листопада я переходив кордон, то зіткнувся з труднощами. У мене прикордонна служба знайшла на флешці телефону приповісті Соломона. Включивши, вони стали слухати й ставити мені різні запитання: «Звідки приїхав? До кого приїхав? Чим займаюся?» Але Бог дав мені терпіння спокійно відповідати. Вони запитували: «Ти віруючий?» — «Так! Я вірю в живого і правдивого Бога, Який створив небеса і землю!» — «А Приповісті навіщо слухаєш?» — «Для чого приповісті?
Приповісті вчать мене любити Бога й людей, шанувати батьків». Слава Богу, я навіть їм проповідував. А знаєте, чому? Тому що я вранці помолився, щоб Бог дозволив мені свідчити Добру Новину! Потім мене повели до начальника. Але спочатку попросили посидіти на вулиці, а самі слухали. Я в цей час молився. Потім мене завели в кабінет начальника. Він сказав, що вони поки не знайшли ніяких причин, щоб мене затримати, і додав: «Більше не бери з собою флешку». Дякую Господу за все! Бог не має обмежень. Він може використовувати мене й без флешки. І в цій ситуації я бачу Його руку. Це чудо, що я зміг засвідчити про Нього.
Так як я живу в цьому місті, де бачу багато беззаконників і віщунів. У мене серце болить за людей. І не тому, що вони голодні. А тому, що диявол має владу над ними, і що їм вселяють із дитинства переконання, що вони мусульмани! Вони приймають мусульманство не з радістю, а примусово. У них немає вибору. Їм просто говорять, що це правильна і єдина віра — вірити в Аллаха й читати Коран. Але я їм наводив кілька прикладів. Ось один з них. Входячи в квартиру, ми можемо відкрити її лише відповідним ключем. Так само і в небо. Ми входимо в небеса вірою, що Ісус помер і воскрес ради нашого спасіння!
Закон в Киргизстані стверджує: якщо ти росіянин — ти християнин, а якщо ти киргиз — ти мусульманин. Для християн — це добре, а от для киргизів — погано: їм не можна приймати іншу релігію.
Тому, будь ласка, моліться за Боже пробудження в моєму місті, за людей, яких я відвідую, за нашу церкву, щоб Бог додавав спасенних до церкви, руйнуючи діла диявола, за Боже керівництво в моєму житті, щоб навчитися слухати Бога більше, ніж людей.