Як я став редактором газети
Видавництво… На початку 1990-х це було щось таке неможливе. Адже тексти друкували на друкарських машинках. А попит на матеріали християнської тематики зростав. Тепер не таємниця, що тоді було багато підпільних друкарень. Мій брат Петро в цьому був конкретно задіяний, і в підвалі п’ятиповерхового будинку, у якому я жив, друкували Євангелію від Івана, буклети, матеріали для недільних шкіл. І оскільки я йому допомагав (деякі брати знали про це), то вирішили, що я зможу бути технічним редактором.
Чия це була ідея — сказати не можу. Але одного разу до мене підійшов Євген Абрамович, дав статтю Миколи Синюка й повідомив про таке рішення. Як кажуть: не мріяв, не думав, не гадав, але одразу ж долучився до роботи. Знання української мови — на рівні школи. Розмовна мова — як у нас казали, «руско-польсько-украйонська». Про журналістику — знань нуль, але було велике бажання щось робити.
Микола Петрович познайомив мене з Валентиною Штинько. На той час, якщо я не помиляюся, вона працювала в газеті «Волинь» заввідділом пропаганди й освіти. Вона та її знайома з іншого видання давали мені перші уроки журналістики. У той час це було не зовсім безпечно, тому з подякою згадайте про них перед Богом. Не знаю, наскільки успішним учнем я був у їхніх очах, але вчився.
Матеріали друкував на друкарській машинці. Зробив одну помилку — наново. І так увесь перший номер — чотири рази. Добре запам’ятав дві настанови пані Валентини. Перша: журналіст працює 24 години на добу, і друга: газета — це колективна праця.
Коли підготував газету до друку, у мене запитали прізвище редактора. Погодити питання не було з ким, бо часу обмаль, тож, щоб нікого не підставити (тоді ще правили комуністи), вирішив: це ж я всі матеріали підбирав, і якщо виникне проблема — то й мені відповідати за це. Тому й сказав: «Пишіть мене». Але, дякувати Богові, усе минуло без перешкод.
Макет газети робився в масштабі 1:1. Рахувався кожен знак, кількість рядків, розмір фото. Використовували спеціальну лінійку й назви шрифтів: петит, корпус, нонпарель і цицеро. Цю лінійку зберіг на пам’ять. На це макетування йшло дуже багато часу.
Став просити допомоги в тих, хто щось міг робити. А такі люди є завжди і скрізь. На той час допомагали всі, хто працював у місії: Наташа Булан, Оксана Мельник, Аня Янюк, «генератор» ідей Лариса Онищук. Художню роботу виконував Віктор Мокійчук, друкувала на машинці — Віта Озеруга. Допомагали вчителі недільної школи, і одна з них Оксана Андрієнко. Усіх уже не згадаю тепер. Познайомився з Василем Мартинюком, тоді студентом філологічного факультету університету — уже було кому вичитувати матеріали.
Якось підходить до мене одна сестра й каже: «Брат мого чоловіка пише вірші. Чи можна їх надрукувати?» — «Принеси, почитаємо». Принесла, почитав, сподобалися — і запросив Юрія Вавринюка до співпраці.
Перші номери ми друкували в Володимир-Волинській друкарні. Потім домовилися з Луцькою друкарнею. З ними вже працював Ю. Вавринюк. Щодо перших номерів (та й пізніше) я не пригадую негативних відгуків, тільки подяки. Ми намагалися підбирати такі матеріали, які б підбадьорювали людей.
Був один випадок, який мені й досі важко забути. Він навчив мене дуже обережно ставитися до підбору матеріалів. В одній церкві було непорозуміння між служителями церкви та хором. Я почув дещо з їхньої розмови та й питаю одного з них:
— А що трапилося?
Він мені:
— Ти ж не напишеш. Навіщо запитуєш?
— Ти розкажи, можливо, і напишу…
Минуло кілька днів. Переглядаючи пошту, став читати лист із Одеської області: «Слава Богу, дорогие братья и сёстры. Сегодня мы с сёстрами читали вашу газету. Каким благословением и утешением это было для нас! Ведь кругом столько неправды, лжи, обмана. Как уже хочется в небо к Иисусу…» — і т. д. Думаю, певно, бабуся втомилася за своє довге життя. Та коли побачив у кінці ім’я і вік — мої очі стали вологими. Дівчинці 14 років! Її, напевно, добила б та замітка про суперечку братів. Я дякую Богові, що вчасно прийшов той лист і стримав мене.
Звісно, труднощі були. Але коли й де їх не було?! Та з Божою допомогою все долали.
Усім читачам бажаю Божого благословення! А тим, хто пише, — писати тільки те, що підтримує, утішає й будує. Будьте благословенні!