«Ми захищаємо Луганщину молитовно й фізично»

31.01.2023
0
468

Я тепер перебуваю, на жаль, не там, де був раніше, а в Чернівецькій області. Тому що тепер Луганська область, звідки я сам родом, окупована.

Коли в 2014 році почалася війна й Луганськ був окупований, ми не покидали свою область і своє місто.

Найперше що було в нашому серці – це велике бажання, щоб збереглася церква. До 2014 року ми, як і всі євангельські церкви, були навчені служити в різних соціальних проектах: і в дитячому, і в соціальному. А це євангелізації, різні програми. Але ми не були навчені працювати у воєнний час. Не було такої школи, а тим більше практики. Ніхто про це не думав, тільки молилися, щоби був мир. Так, єдине, що ми знали й що обов’язково маємо робити – це молитися Богові. Окрім молитви, ми знали що буде важкий час щодо життя. І поки була можливість, зібрали все, як нам здавалося, потрібне, щоб прогодувати церкву. На той час у нас було 56 членів церкви. У нас ще були місіонерські точки від нашої церкви. Підготували деякі віддалені місця, де в нас був реабілітаційний центр. І ми планували, якщо буде потрібно, виїхати туди. Ми розуміли, що, крім нас, у місті ще є люди, які теж опиняться в скруті. Тому робили запас із розрахунком на тих людей, які могли до нас прийти, а також виходячи з наших фінансових можливостей.

Коли місто було окуповане, ми спостерігали, як воно порожніє. А на конференції в Рівненській області почули інформацію, що наше місто визволяється. Лінія фронту посунулася від нього на 35 кілометрів. Маса людей кинулася в Сєверодонецьк. Ми розуміли, що ці люди втікають від війни. Вони прийшли у визволене місто, щоб знайти собі притулок. Тож усе, що ми зібрали, за один день віддали. І я сказав Господу: «Що далі?» Бог не змусив довго чекати. Буквально на другий день був до мене дзвінок – і приїхала фура гуманітарної допомоги. А через три дні 20 тонн продуктів зникли, розтали як лід. У церкві активно стали збирати продукти: овочі, закрутки, тушонки. У Луганську та Донецьку області фура за фурою йшла гуманітарна допомога: і речі, і меблі, і провізія. Наше приміщення 32 на 16 метрів і заввишки 4,5 метри до 2018 року не порожніло. Одного дня ми прийшли на молитву о 8-ій ранку й побачили велику кількість людей, десь 350. А наше приміщення вміщало тільки 100. Тож 250 були на вулиці. З того дня в нас стільки людей були в церкві. Ми робили все: розвантажували, пакували, спілкувалися з людьми – і це 24 години на 7, і я кажу тільки про свою церкву. Але, крім нашої «Церкви Христа Спасителя» в Сєверодонецьку, у нас ще є церкви в Луганській області. І вони залишалися на місці. А це вже була спільна праця, яка поширилася до лінії фронту. Ми розуміли, що є багато людей, які не виїжджають, які живуть під обстрілами, яким ніхто не приносить їжу – і нам потрібно їхати туди, щоб завезти їм продукти, помолитися за них. І це був наш наступний крок.

Ми дякуємо Богові, що давав нам сміливості і захищав нас Своєю руко. Хоча й ми потрапляли під обстріли. І доводилося і падати, і вставати, і ховатися. Брали участь у цих поїздках дуже багато людей, багато церков. З’явилася ідея в різних братів, щоб відкрити місіонерську школу й місію на лінії фронту. Їздити – це одне, а ось бути там разом із людьми – це зовсім інше. У людей не було надії. Коли ми приїжджали і проповідували їм Євангелію – ми бачили, що їхні очі загоряються. З’являлося бажання жити. І ми розуміли, що маємо там бути постійно. Церква з 2014 року на передовій. З 2014 по 2017 рік відкрилося 16 місіонерських церков. З одного боку, ми бачили велику біду й горе, а з другого – як Слово Боже приводило людей до нового життя.

А за два місяці до 24 лютого ми приготували два місця, де можна було б приймати людей, якщо вони будуть утікати. Ми приготували транспорт для евакуації людей, ми готували медикаменти, продукти, домовлялися з людьми з центральної України, щоб у випадку чогось могли туди їх повезти. Війни не чекали, як і раніше, будували доми молитви й центри реабілітації. За три дні до війни змінювали дах приміщення для Центру матері й дитини в Лисичанську.

Я зі своєю дружиною виїхали із Сєверодонецька, щоб зробити їй операцію та купити пасажирський бус. Були в Луцьку. Під вечір – уже в Києві, у брата. Уночі він мене розбудив із новиною, що розпочалася війна. Коли я приїхав у Сєвередонецьк, то зрозумів, що в цей же день треба вивезти максимальну кількість людей і виїжджати самим. Мені довелося їхати три доби в Львівську область, у Підгородці, де я зустрівся зі своїми дітьми. Їх вивіз диякон церкви.

Але ми знали, що нам не можна розслаблятися, тому залишили дружин і дітей і поїхали на схід України. І побачили, як активно Українська церква ХВЄ включилася в процес допомоги людям. Була моментальна відповідь на потреби: відразу ж запропоновано одяг, їжа, медикаменти, місця для ночівлі. І ми включилися в цей процес, щоб допомагати, бути корисним у цей час. Ми в Сєверодонецьку годували людей, в Лисичанську, у Кремінній і потихеньку евакуйовували братів і сестер, деяких навіть змушуючи, бо не хотіли виїжджати, бажаючи допомагати іншим. Деякі люди звідти й не виїжджають і рухаються за лінією фронту. У Підгородцях була більша частина моєї церкви. Доводилося бути там і служити людям. Потім я переїхав у Чернівецьку область. Там зупинилося більшість місіонерів із Луганської області. Я побачив, як багато переселенців перебуває в скруті, тому захотів узяти участь у їхньому житті.

Ми захищаємо Луганщину молитовно й фізично.

Радує те, що люди, яким проповідували Євангелію з 2014 року, казали нам, коли ми їх евакуйовували: «Ми молимося, ми читаємо Слово Боже. Ми розуміємо, що нас Бог береже». Бо переконуємося, що недаремні були наші зусилля протягом тих років.

За матеріалами телепередачі «Голос, що кличе»

 



Додати коментар

Пожертвувати