Нагорода від Господа
Подружжя місіонерів Володимира та Тетяни Федорук несуть служіння на Дніпропетровщині в смт Межова з 2003 року. Коли вони їхали на місію, ті хто був там раніше їх попереджали, що там непростий «ґрунт». Але попри все вони погодилися, бо напевно до кінця не розуміли, як усе буде непросто. Справа в тім, що тут було своєрідне ставлення влади до християн віри євангельскої. Місцевий священик православної церкви за сумісництвом був ще й депутатом районної ради. Кожне звернення місіонерів до селищного голови про проведення євангелізаційних заходів розглядалося на виконкомі селищної ради, і священик вставав і закликав усіх в жодному разі не давати можливості «сектантам проводити свій шабаш». Він говорив: «Ми прихильники єдиної помісної церкви московського патріархату. І ніяких сектантів нам не треба…» Кожного разу, коли вони приходили з проханням дати дозвіл на проведення євангелізації, місцеві чиновники відмовляли і казали: «Ми їм нічого провести не дамо…» І не давали. То прокуратура бралася перевіряти документи братів-євангелістів, які приїхали послужити нам, то прямо під час євангелізації вишка з РЕСу відрізала ту розетку, до якої були підключенні. Ось у таких умовах доводилося служити аж до тих пір, поки в Україну не прийшла війна. Про складності і благословення, які довелося пережити, читайте у розповіді місіонера.
Єдине, що ми могли робити, це збирати людей у себе вдома – і так служити…» Але і з цим тут є проблеми. У дім до нас зазвичай приходили тільки віруючі люди. Для невіруючих людей прийти в дім на служіння, де живе сім’я, бігають діти, є якесь невеличке хазяйство, – незвично. І всі, з ким ми спілкувалися й запрошували до себе, говорили, що хата – не церква. «Культова споруда, храм – ото церква, а ви хто?»
Розвідавши обстановку, з 2005 року ми стали просити владу виділити землю під будівництво молитовного дому. Але одразу наразилися на категоричні відмови. Тодішній голова райдержадміністрації кричав: «Твоя земля – та, що під нігтями… Більше ніде землі для вас нема. Я знаю, що ви збираєтеся будувати…» Ми продовжували безрезультатно оббивати владні пороги, і весь час ревно молилися до Бога. Навіть тоді, коли до влади приходили нові люди, ставлення до нас було незмінним. Десять років ми молилися й просили милості в Господа. Сталося так, що в Україну прийшла війна, потім були вибори – і прихильників «єдиної помісної» не стало. Священика перевели в сусіднє село. До влади прийшли нові люди – і ставлення до нас помінялося.
Одного ранку я відчув, як Господь піднімає мене й каже: «Уставай, іди до селищного голови й проси землю». Я вже за привичкою став відпиратися: «Боже, я вже стільки ходив, і ці не дадуть…» Але страх перед Богом усе-таки змусив мене піднятися – і через годину я вже був в кабінеті селищного голови й говорив за землю. А він каже: «Я не заперечую, тільки в нас земля під забудову є на окраїні селища. Але йди до землевпорядника, можливо, щось і підберете…» І ми таки знайшли покинуту ділянку на 15 соток у жахливому стані. У 2017 році виробили всі необхідні документи на землю й будівництво.
Але диявол вирішив завдати серйозного удару, щоб таки не дати збудувати дому молитви в Межовій. У березні 2018 року зі мною стався інсульт. Лікарі Дніпропетровської обласної лікарні сказали: «З вами трапилась біда, вам залишилося жити 15 днів…» Тоді я з болем подумав, що за 15 днів ми нічого не встигнемо побудувати…
Але Бог не залишив мене. Він сказав: «Не бійся, Я дам милість Свою, і прикажу ангелам Своїм, і вони будуть рятувати тебе. Лікар, який оперував мене, сказав: «Я атеїст, а ви, я бачу, люди релігійні, і те, що ти живеш, і те, що ти ходиш – це чудо Боже…» Підняв руку догори й промовив: «І слава вашому Богу!»
Тож я живу, потрохи став ходити, розумію, що пора починати будівництво. Але я не бізнесмен, грошей у мене нема, церква в нас невеличка, і половина з тих людей пенсіонери.
У сусідній Донецькій області, у Волновасі, є пастор – брат Павло, який також будує дім молитви. Він казав мені: «Владимир, прежде, чем начать строить, я купил братьям лопаты – и Бог благословил, мы строим». А в нас на той час і на лопати грошей не було. Я молився до Бога так: «Боже, Тобі відомо, що нас ніхто не знає. Я з невіруючої сім’ї, родичів в Америці не маю, але Ти знаєш мій номер телефону, дай його, будь ласка, тим, хто хоче послужити».
І Бог благословив. Бог посилає людей, які жертвують свої фінанси, Бог посилає людей, які жертвують своїм часом та силою – і приїжджають будувати. Слава Богу.
Було, правда, нелегко. Ті, на кого найбільше надіявся, що мені допоможуть, не допомогли. Довелося сміття вивезти 7 «камазів» і 6 «газонів». А мені ще в березні цього року просто на рівній дорозі ставало погано – і я непритомнів. А тут розпочалося будівництво, і треба було ходити по риштовках, по стінах, по балках. Я просив: «Боже, поможи…» І хочу засвідчити: відтоді, як почалося будівництво, я ні разу не втрачав свідомості. Бог дає сили. Слава Богу!
Колись Петро підійшов до Ісуса й сказав: «От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом; що ж нам буде за це?» А Ісус відповів: «Кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, той багатократно одержить і успадкує вічне життя» (Мт.19:27-29). Я за останні пів року бачу нагороду від Господа. У яке б місто не заїхав, я маю де переночувати. Коли розпочали будівництво, то виявилося багато братів і сестер, готових послужити й підтримати матеріально й фізично.
Слава Богу за все!
Володимир Федорук