Мій обов’язок — служити
Виникло бажання поділитися жіночими переживаннями.
У мого чоловіка стався обширний інсульт із ускладненнями на очі, і за п’ять місяців у лікарні він втратив м’язову масу настільки, що не міг стояти на ногах, але лікарі сказали, що все відновиться. Просто потрібен час.
Так ось. Сьогодні їду я з чоловіком на перевірку до лікаря та багато думаю. Думаю про те, як усе було раніше та як є тепер. Як день та ніч. Життя змінилося за добу з того, що було перед цим, на те, що стало після цього.
Бракує чоловіка. Те, що було звичайним, і над чим навіть не замислювалася, стало мрією. Наприклад: уже півроку мій чоловік нікуди не везе мене машиною, сидячи за кермом. Була ця справа звичайною. Навіть нарікала: чому туди повернув, не гальмуй так різко, чого так... Думаю, що це так безглуздо було!
Бракує чоловіка. Тепер у мене така мрія: сяде чоловік за кермо — і ми поїдемо. Може, це стане реальністю через кілька років. Та яким це буде святом, щастям! Тепер їжджу лише сама. Вожу дітей, а також чоловіка на терапію, на перевірки до лікарів. Усе сама й сама.
Чоловік їде зі мною й мовчить. Або спить. Багато сильних ліків. Він як у тумані постійно. Ми не можемо просто поспілкуватися. А це було так звичайно! Нині не просто й не зазвичай. Тепер ми багато мовчимо.
Дивлюся на жінок із чоловіками. Думаю: якби вони цінували кожну мить, якби вони підтримували свого чоловіка більше, якби дивилися на нього із захопленням просто тому, що він сидить за кермом, що їм у цьому щастить. Начебто нічого особливого. А якщо трапиться за якийсь один день те, що трапилося з нами — і це стане дуже особливим.
Тепер я роблю все: оплати, оренди, на мені лежить увесь тягар відповідальності за сім’ю. Ніколи не клопоталася цим. І мрію: прийде день — і чоловік знову це робитиме. А я зітхну глибоко з полегшенням.
Я не знаю, коли це буде — просто щось прикрутить, заб’є цвях, підніме щось важке.
Так — ми, жінки, усе можемо. Але не помічаємо, що це просимо зробити в чоловіка. І десь глибоко в серці відчуваємо, що ця його праця приваблює нас до нього. Ми почуваємося жінками, яких доглядають, яким допомагають.
А ось залишилася жінка сама… Декому, може, і нічого. А мені важко, незвично.
Тепер настав час служити чоловікові. Завжди чекала, що він мені те, він мені інше, він мені компліменти, він мені... А настав час, коли «я йому…»
Я йому говорю компліменти, я його підбадьорюю, я за нього молюся, я приношу йому все, що потрібно, накриваю його, мию його, одягаю.
Він тепер усе робить дуже повільно, говорить повільно. А я дуже швидко все роблю. Найбільш зворушлива частина мого служіння чоловікові — коли він на інвалідному візку, а я на колінах мию й витираю йому ноги. Моє серце щоразу входить у повне смирення.
Ось так навчаюся терпіння. Приділяю чоловікові всю увагу. Адже так має бути у звичайному житті, а не лише тоді, коли він хворіє. Просто потрібно не поспішати, вділяти увагу.
Тепер я зрозуміла свій обов’язок як дружини. Мій обов’язок — служити. Мій обов’язок — підкріпити, поправити ковдру, обійняти, помолитися.
Думаю, що конче знайдуться жінки, які будуть проти цього, не погодяться зі мною. Але це до часу, до випадку не погодяться. Опісля погодяться...
Так хотілося б донести цю думку до примхливих жінок, до тих, що тільки вимагають, але не служать.
Нині я спостерігаю за парами. І, повірте, найдивніше для мене тепер — бачити дружин, які не цінують чоловіків. Я думаю собі: знала б ти, яка коштовність поряд із тобою, ти б так не поводилася.
Деякі жінки так і думають, що МИ — коштовності, а чоловік — так, додаток до коштовності.
Я обіцяла на нашому весіллі бути вірною чоловікові в здоров’ї та хворобі. Настав час виконати обіцянку.
Я думала, що бути вірною — коли ти не кидаєш чоловіка в біді, коли не зраджуєш. Але це набагато глибше. Бути вірною у хворобі означає — якщо потрібно, то стати руками його, ногами його, стати опорою, коли опори немає.
І знаєте, що скажу? Бог задовольняє всі потреби мої та дітей. Неймовірно, завжди, навіть щодня. Я бачу Його міцну руку скрізь. Він — мій Захисник, Він — моя опора, із Ним я розмовляю й виливаю Йому своє серце. Він забезпечує нас і оточує турботою.
І завжди, коли мені треба щось прибити, прикрутити, навіть скосити траву біля будинку — завжди якимось дивним чином з’являються то гості, то родичі, то хтось приїде відвідати чоловіка. І мені треба тільки попросити. Удома все гаразд. Усе влаштовано. Бог — помічник і моя фортеця!
(На даний момент чоловік Ренати Кулакевич Микола у вічності — Ред.).