Лишаючи Межову
Через війну ми змушені були виїхати з Межової. Довелося залишити будинок, де проживали, дім молитви, якого так важко будували… Так шкода! Половина нашого життя пройшла в Межовій — служіння, молитви, радості і тривоги. В ту справу, було вкладено душу. Але ворог настільки близько підійшов до нашого селища, що лишатися надто небезпечно. Навколишні села повністю розбиті, а тепер взялися і за Межову. Знищують все, не шкодують нічого. Поцілили і спалили дитячий садок, заправку… Обстрілюють машини не тільки військових та волонтерів, але й цивільних, навіть швидкі допомоги, житлові будинки, магазини, церкви.
Слава Господу, всі брати і сестри нашої церкви живі і здорові. Роз’їхалися по різних куточках України, та ми з усіма підтримуємо контакт. Звісно, нелегко починати з життя з нуля далеко від рідного дому — в кожного свої випробування. Так, на новому місті довелося проходити адаптацію і нам, і нашим дітям. Знайомимося з місцевими звичаями, традиціями і культурою. Будуємо соціальні зв’язки. Знайомимося з людьми та владою. Молимося, щоб Господь благословив нашу працю у с. Воротнів, де ми зупинилися.
Насамперед вирішили започаткувати у Воротневі знайоме нам служіння — роздачу хліба. Звернулися до соціальної служби, і нам надали списки малозабезпечених — пенсіонерів, людей з інвалідністю, сім’ї у складних життєвих обставинах. З багатьма вже познайомилися, декого відвідали, поспілкувалися. Провели захід соціального характеру, який викликав у людей здивування і вдячність.
Молимося, щоб Бог зупинив кровопролиття на нашій землі і дав мир!
Володимир Федорук, Волинська область, уривок з листа
* * *
Зараз, окрім праці в Петропавлівці, підтримуємо також служіння в селищі Межова. Фронт наблизився, тож пастор і майже вся церква виїхала. Лишаються ще кілька членів громади. На жаль, ситуація непроста. Сім’ї з дітьми примусово евакуюють. Селище поступово пустіє. Люди в тривозі. Більшості з них немає куди їхати. Їхній біль ранить моє серце. Інколи просто плачу перед Господом. Там дуже гарний дім молитви, недавно збудований. Буде дуже шкода, якщо він опустіє і його зруйнують. Молимося за нашу країну та наш край. Продовжуємо вірити та надіятися, що Господь зупинить це беззаконня.
Підтримуємо наших захисників. При домі молитви можна помитися, попрати білизну, за необхідності переночувати або лишитися на кілька днів. Якось в нас зупинився один військовий, а на наступний день каже: «Дзвонив до мами і розповів, що мене прийняли віруючі в домі молитви. Мама передавала привіт і дякувала». Потім додав, що його мама теж віруюча і що для нього це свідчення Божого піклування.
Відвідуємо військових ближче до фронту. Їдемо, щоб сказати «дякую», пригостити смачною їжею та помолитися за них. Один капелан розповів історію, як просте «дякую» врятувало життя. В однієї захисниці чоловік з дітьми виїхав за кордон. З часом розірвав всякі стосунки з нею. Жінка втратила можливість спілкуватися з дітьми. На фоні війни та сімейної трагедії вирішила покінчити з життям. Зайшла в магазин купити горілки, щоб мати сміливість вчинити задумане. Стоячи на касі, відчула, як хтось ніжно взяв її за руку. Обернулась і побачила маленьку дівчинку, яка, дивлячись їй в очі, сказала: «Тьотю, дякую, що ви мене захищаєте!» Уся в сльозах вона пригорнула дитя до себе. Обіймаючи дівчинку, вона обіймала життя, яке поверталося в її серце.
Валентин Моісеєнко, Дніпропетровська область, уривок з листа