«Балкани були для нас
просто географічною назвою»
Балкани колись були для нас просто географічною назвою. А ще історичною, відомою за військовими конфліктами, які ввійшли в підручники історії. Це для нас! А для більшості тих, хто тут живе, запам’яталися порожніми будинками по сусідству, порожніми кімнатами в домі, порожніми місцями за обіднім столом, спустошеними серцями.
Ще Балкани для нас були назвою культурною, коли розмова заходила про народності, які населяють півострів, і про відмінності між ними. Серби, боснійці, герцеговинці, хорвати, далматинці, чорногорці. Але для нас вони схожі, особливо тоді, коли наголошують на відмінностях між собою, або коли ми вчимо мову. Тепер розмовляємо одразу трьома: хорватською, боснійською, сербською. Не важко здогадатися, що мова, насправді, одна, але акцентування на відмінностях доходить до смішного: «бЄлі снЄг» міняється залежно від географічної широти на «бЕлі снЕг» – і людям потрібен перекладач.
Тепер Балкани для нас – дім. Ми, місіонери «Голосу надії», живемо тут майже два роки, обговорюючи з місцевими всі моменти культурної взаємодії і разом із ними перебуваємо в спільних переживаннях за людей, яких ніколи раніше не знали, за народи, які колись були чужими, а тепер – близькі.
Хоча Балкани населяють в основному слов’яни, підлаштовуватися нам потрібно було багато до чого. Незвична нам спека влітку й непристосованість інфраструктури до холодів взимку – це не найгірше. Інший темп життя, де все відбувається повільно, на все треба багато часу, настільки багато, що деколи вже й забувається, на що, власне, треба той час і кому він тепер треба, де слово «поспішити» почули в живій мові не раніше, як через місяць після переїзду, зате слово «полако» (не поспішайте!) стало першим, якого нас навчили місцеві. Інший менталітет у людей. Балканці виявилися важкими на переміни. «Мені вже досить!» – скаже українець і торкнеться рукою шиї. «Доста мі є», – вигукне балканець і різко випростає руку десь над головою, після чого буде вважати співрозмовника «назавжди померлим» і не промовить до нього ні слова.
А ще… Місцеві служителі, з якими ми спілкувалися, не могли згадати випадку, коли б, зворушені Євангелією і потурбовані Духом Святим, відгукнулися б на проповідь більше як 2-3 людей. Там – хтось один. Там – двоє. Мінус двоє. Опускаються руки. І коли все здається безнадійним – ще плюс один. І так день за днем, рік за роком, душа за душею в тяжкій праці формувалися церкви. Багато допомагали й допомагають західні місіонери: американці, англійці, німці, шведи. У Далмації, де ми працюємо, найстаршій євангельській общині близько 30 років. Найближчій до нас общині, за 35 км, у сусідній Боснії, 15 років. Якщо церкві 15-20 років – там 15-20 людей. Напівжартома служителі кажуть, що деномінація, яка на Балканах нараховує найбільше прихожан, називається «я більше не ходжу до Церкви»
З позитивного: на Балканах люди привітні, вміють радіти погоді, дітям, друзям, цінують сім’ю й сімейні цінності.
Та питання не в тому, щоб знайти позитив. Коли любиш, не питаєш себе, де негатив, де позитив. Просто серце б’ється швидше, і дуже хочеться, щоб у тих, кого любиш, усе було добре. Ми живемо серед людей, яких ніколи не знали раніше, та нам дуже хочеться, щоб у них було все добре. Та чомусь не так. За їхньою привітністю ми бачимо закритість і самотність, за радістю – апатію й душевну втому, а за міцним, на перший погляд, фасадом сімейних цінностей – людей, які в сім’ях, як у тюрмах.
Ми знаємо, що Господь має гаряче серце, і Він відповів уже на всі людські проблеми. Ця відповідь – Божа церква. Жива спільнота людей, які разом ідуть за Христом, довіряють Йому своє життя і переживають Його турботу, переміни в собі і навколо, підтримують один одного, міняючи свої інтереси на інтереси Його Вічного Царства.
Тому ми молимося, щоб Господь Ісус торкнувся цих людей і зібрав їх навколо Себе: «Нехай у цих будинках із білого каменю гуртуються сім’ї навколо Твого Слова. Нехай руки піднімаються в спільній молитві й голоси єднаються в спільній пісні хвали Богові! Нехай плече стає до плеча, щоб розділяти тягарі один одного. Нехай ніхто не повертається до іншого спиною в розчаруванні! Нехай Твоє Царство шириться, несучи свободу, спасіння та єдність»!
Ми розуміємо, що Балкани насправді великі, ситуація від країни до країни різна, а наші зусилля губляться в морі потреб. Домашні групи з вивчення Біблії, євангелізації на вулицях, свідчення чи роздавання літератури, служіння проповіддю в місцевих церквах, спроби об’єднати в нову общину віруючих там, де є кілька людей, – ми бачимо в цій праці сприяння Боже і благословення. Але розуміємо, що має бути ще щось.
Мене зворушило свідчення дружини служителя-хорвата, яке ми почули на з’їздній молитві за країну. Вона дякувала сім’ї місіонерів, уже старшим людям, які колись приїхали в їхнє місто служити. «Вони нас виховували. Їхні двері ніколи не зачинялися, ми знали, що можемо шукати в них поради й підтримки в будь-якій ситуації й будь-коли. Також ми могли бачити, як вони справляються з тягарем життя на чужині, як ставляться до служіння і різних ситуацій – і брали приклад».
* * *
Якось питає мене знайома, певною мірою досвідчена в питаннях віри: «Розкажи, яка програма вашої церкви, які у вас плани? Мене запрошують люди з іншої групи на свої церковні зустрічі, і я б хотіла визначитись, куди буду ходити». Не знаю, що відповісти, бо в нас немає чим її вразити. Хоча, чому ж не знаю. Я довгий час думала про це. «Знаєш, – дивлюся в очі, – мені насправді не важливо, будеш ти ходити до нас, чи до когось іншого. Коли ми познайомилися, було зрозуміло, що ти невипадкова людина в нашому житті, і мені хотілося тебе взнати ближче. Я хотіла, щоб ми стали друзями, бо тебе цікавить Бог, як і нас. Тут мало людей, із якими можеш поговорити глибше про віру. Було б чудово, якби ми могли спілкуватися ближче, частіше, розказувати щиро один одному про своє життя й підтримувати один одного. І якщо під час цієї дружби в тебе з’явиться бажання приходити на наші церковні зустрічі – ми будемо дуже раді». Її погляд виражав багато чого. Вона розуміла. І прийшла.
Або ось наша бабуся із церкви, 75-літня «господжа», відповідає на телефонний дзвінок своєї молодшої сестри й розповідає їй, що хворіє і її прийшли провідати дорогі їй подруги-українки. Я посміхнулася. Раніше вона казала «наше місіонарке із Украіне».
Наш брат-місіонер уже вкотре на питання «Як твої справи?» довго розповідає про справи молодого брата-боснійця, переймаючись за нього, як за себе, терпляче змагаючись із його духовною кризою. Молодого брата розгойдує, як на гойдалці, від «Все! Йду шукати іншу церкву!» до «ОК, я зрозумів, що погарячкував». І так вони разом вгору-вниз, намагаючись побачити Божу перспективу.
Цінною є й дружба нашого брата-місіонера із загубленим в лісах та горах Чорногорії й нашої Далмації молодим чоловіком, який покинув сім’ю й утікав сам від себе, не знаючи, куди йде. Бажання допомогти йому знайти недороге житло в дощові дні, щоб не ночував на вулиці, переросло в бажання засвідчити йому про спасіння, потім – у бажання повідомити рідним про їхнього втікача, потім – у бажання допомогти батькам знайти сина, потім – у бажання молитися за всю сім’ю, щоб знайшли Небесного Батька. Було з ним і з ними нелегко, тому що люди не долають такі відстані, коли в них усе добре. Але вся сім’я мала можливість через свої проблеми зустрітися з Богом і познайомитися з церквою, а отже, є надія, що все буде добре.
Такі випадки в буднях місіонерського служіння надихають.
Балканам потрібне пробудження. Ми віримо, що воно прийде. Деколи намагаємося собі уявити, що б мало статися, щоб привело до переміни в цій землі.
І Господнє слово як підбадьорення: «Так сказав Господь: Не побачите вітру, і не побачите дощу, а потік цей буде наповнений водою» (2Цар.3:17).
Земля, яка так потребує світла й перемін від Господа, обов’язково наповниться водою, що дасть життя! А щоб зберегти цю воду, потрібно, щоб хтось над цим трудився. Треба, щоб були люди з глибокою вірою, люди, стосунки яких з Господом і його церквою глибокі – і над цим треба працювати, не шкодуючи сил.
Якщо вас зворушує наша розповідь про служіння на Балканах – благословіть у молитві церкви Хорватії, Боснії та Герцеговини, Чорногорії. Нехай зміцнюються та ростуть для Божої слави!