Історія церкви християн віри євангельської с. Котів
У 1919 році з австрійського полону повернувся Йов Степанюк. Перебуваючи в неволі, чоловік увірував в Ісуса Христа і приніс у рідне село Котів баптистське вчення. Разом із Сергієм Мисковцем, жителем села Мощаниця, який теж увірував у полоні, проповідував Євангелію вдома та навколишніх селах. У результаті їхнього служіння виникли громади євангельських християн у селі Котів та Мощаниця. Богослужіння проводили в приватних будинках.
У 1923 році відбулося перше водне хрещення в селі Котів, під час якого в заповіт із Богом увійшли дев’ять осіб. Це була родина Дяків – Василь, Нестор, Данило, Денис, а також Марія Ульян, Текля Олімпіюк і Олександра Максимчук. Дев’ятим, найімовірніше, був Олександр Дяк, якого вбили поляки в лісі під час Другої світової війни.
Спочатку молитовні зібрання проходили в брата Терентія Дяка, потім – у Данила Дяка, згодом у Потапа Максимчука та Нестора Дяка.
За словами Діни Данилівни Дяк, у 1920 роках до Котова декілька разів приїжджали Оля, Альма, Еля – місіонерки з Німеччини. Вони свідчили, що Бог хрестить Духом Святим з ознакою інших мов. Найпершими цю вістку прийняли Нестор та Данило Дяки, а також Потап Максимчук.
У 1922 році Радіон Олімпіюк одружився з Анною, християнкою-п’ятдестницею родом із Білорусі. У 1924 році Котів відвідали віруючі брати з Клеваня, які проповідували євангельську науку про хрещення Святим Духом із ознакою інших мов. Як наслідок, усі члени громади, крім Йова Степанюка та його дружини, були хрещені Духом Святим. Брат Йов не приймав цього вчення, тому продовжив своє служіння в селі Мощаниця, де довгі роки був пастором місцевої церкви.
Уже в 1925 році в селі Котів нараховувалося 40 християн-п’ятдесятників. Пресвітером обрали Нестора Миколайовича Дяка, а дияконом – Данила Тихоновича Дяка. У цей період частими були прояви дарів Духа Святого. Дружина Нестора зламала ногу. Коли чоловік повертався з роботи, то побачив, що з комина йде дим. Спочатку він стривожився, подумавши, що діти щось палять. Але коли забіг у дім, побачив дружину за куховарством. Виявилося, що жінка отримала зцілення під час особистої молитви. За родину Нестора згадують, що під час Другої світової війни вона переховувала євреїв.
Люди згадують Тетяну Антонівну Поліщук (народилася 1911 року), яка увірувала в дитячому віці. Через неї Бог попереджав, що має бути облава, давав різні відкриття, вона служила даром пророцтва.
У 1936 році виїхав до Аргентини Василь Миколайович Дяк, через якого Бог являв свої чудеса. Брат Влас із села Красноволя, розповів, що коли йому було 4 роки, він упав із драбини, через що не міг ходити два роки. Після одного із служінь, на якому був Василь Миколайович, батько виніс хлопчика на молитву за оздоровлення. Під час молитви в нього з’явилося бажання ходити, що він і зробив. З того часу Влас пішов своїми ногами.
Ольга Гаврилівна пригадує подію, яка сталася на Водохреще 1943 року (Волинь у той час була окупована німцями). Брат Нестор Дяк разом із молоддю йшов на святкове служіння в с. Пальче, де не було віруючих. У цьому селі жив племінник Олександри Дяк – дружини Нестора Дяка, який запросив сім’ю Дяків до себе, щоб вони провели зібрання. Його хата була біля школи, яку використовували німці як штаб. Оскільки таких служінь у селі раніше не було, до хати посходилося багато людей як із самого Пальче, так і з сусідніх сіл. Перед початком зібрання всі стали на молитву, а німці в той час оточили хату, двоє з них зайшли до приміщення й стали в дверях. Під час молитви Святий Дух наповнив одну з дівчаток дошкільного віку, підвів її до німецького офіцера, вона простягнула руку й стала говорити до нього німецькою. Офіцери аж шапки поскидали й голови похилили. Для віруючих то було дивним, щоб німецький офіцер шапку зняв. Після цього до дівчинки підійшов перекладач і спитав: «А що, ти в школу ходиш? Німецьку мову вчиш?» Дівчинка відповіла, що ні. Тоді він знову спитав: «А ти знаєш, що ти говорила?» Вона знов каже, що ні. Перекладач пояснив тим німцям, що вона не знає німецької й не розуміє, що говорила. Після цього німці зняли варту й пішли. «Ми так і не дізналися, що Дух Святий говорив через дитину, але так Бог спас Своїх дітей, – розповіла Ольга Бачинська і продовжила: – Повертаючись додому, я побачила свою подругу, яка бігла в сторону Пальче. Вона була вся в крові. Зі слів Оленки, я дізналася, що в той час, коли ми були на зібранні, поляки напали на деякі хутори й порізали людей».
Розповідають, що Бог відкривав Василю Дяку, хто має прийти на служіння: посланці від влади чи щирі християни.
Будучи свідками присутності Божої, окремі члени громади допустили гордість, а це призвело до їхнього падіння. Також є свідчення, що до Котова приїжджали «духовні брати» з інших сіл, які посіяли спокусу. Усі ці події сприяли розпорошенню громади. Під час Другої світової війни церква перебувала в розпорошенні. У післявоєнний період радянська влада розпочала переслідування та репресії християн.
У 1958 році Нестор Дяк відійшов у вічність (вбила блискавка у віці 40 років). Старші члени церкви також померли, тому віруючих залишилося 12 осіб. Вони відвідували служіння в церквах сіл Мощаниця, Цумань, Башлики, Карпилівка та інших, а також у Луцьку. І хоч настали роки переслідувань, але зібрання ще відбувалися, і їх відвідували брати й сестри з інших церков.
Лідія Дяк (донька Данила Дяка) згадує, що в післявоєнний час кожного року 6 січня батько разом із нею відвідував служіння в навколишніх селах: Борбині, Жорнищах, Цумані, Покащеві. А поверталися додому аж 19 січня.
У 1972 році, коли Софоній Дяк (син Данила та Марії Дяк) навернувся до Бога після 10 років відступництва, проводилися богослужіння за зачиненими дверима й вікнами (таємно від влади) у його домі. Приїжджали брати та сестри з різних місцевостей. За цю діяльність Софоній Данилович отримував штрафи. У селі Котів служіння недільного ранку не проводилися. Котівці відвідували церкви в сусідніх селах, а також їздили до Луцька. Місцеві жителі проводили зібрання серед тижня згідно черги в будинках Ніни Дяк, Григорія Дикуна та інших. Довго церква кількісно не зростала. Ситуація стала змінюватися аж у 1988 році, коли водне хрещення у віці 66 років прийняв Василь Йосипович Конончук. Незабаром у 1989 році пообіцяла служити Богові Ольга Гаврилівна Бачинська. На той час, окрім згаданих імен, членами церкви були Софоній та Лія Дяки, Тетяна Гурба, Марія Дяк, Іван Дяк із дружиною Анною, Мотруна та Лідія Олімпіюки, а також Євгенія Степанюк.
Дияконське служіння в Котові від Луцької церкви виконував Андрій Карпович Семенюк. Після його від’їзду в США опікуватися громадою було доручено Володимиру Микитовичу Дячуку.
У 1991 році євангельська християнська громада Котова налічувала 23 члени. Оскільки село розташоване на відстані 25 кілометрів від Луцька, їздити на зібрання могли не всі, тому служіння проводилося вечорами в приватних будинках. Постала необхідність у домі молитви. Тому в 1992 році розпочалося його будівництво. Ініціатором, спонсором і проектантом будинку на 120 сидячих місць був брат Софоній Данилович Дяк.
У 1996 році будівництво було завершено. 25 серпня цього ж року відбулося урочисте відкриття молитовного будинку.
У травні 1996 року на членському зібранні Володимир Микитович Дячук був обраний пресвітером церкви, а Софоній Данилович Дяк – дияконом. У грудні 1997 братів рукопоклали на служіння. З відкриттям дому молитви розпочала свою діяльність недільна школа, яку організувала й проводила Інна Василівна Зеніна (тоді вона займала посаду директора загальноосвітньої школи села Котів).
Поступово церква зростала, у 2004 році вона нараховувала 38 членів.
Улітку 2016 року до праці в церкві був залучений Сергій Бас, член церкви села Башлики. 22 грудня 2017 року Володимир Микитович Дячук офіційно склав повноваження пастора церкви села Котів.
16 грудня 2018 року Сергія Баса рукопокладено на пасторське служіння, а Віктора Сурмача – на дияконське. Нині в церкві є двоє дияконів (ще один – Вадим Сурмач, син Віктора Сурмача). Володимир Микитович Дячук – почесний пресвітер церкви. Діють два хори: центральний та молодіжний.
Тепер церква села Котів налічує 54 члени.