«Меч душу прошиє тобі…»
Уявімо таку ситуацію. Ваш син досяг повноліття й несподівано заявляє: «Вирішив присвятити своє життя Богові. Хочу стати місіонером (євангелістом, пресвітером церкви, богословом тощо)». Якою буде перша реакція на сказані слова? Душу якогось батька чи матері вони боляче вразили б, ніби мечем. Дехто був би ошелешений. Упевнений, що багато-хто скептично відповів би йому: «Якби юристом, економістом, фінансистом чи лікарем, а то… місіонером. Звідки такі думки? Забудь. Перестань. Заспокойся. Це емоції. З часом пройде…»
Скажу, чим викликана така наша поведінка. Неправильними нашими, як батьків, життєвими пріоритетами та цінностями, тому в цьому виборі дитини й не побачили перспективи, чогось хорошого, потрібного. Бо, як і в більшості людей, у нас у таких випадках переважає егоїстичне розуміння щастя для своїх чад. Сім’я, добротний будинок, шикарний автомобіль, престижна освіта, прибуткова професія, високий соціальний статус, заможне життя — типовий погляд на те, заради чого варто жити й що потрібно досягати. У цьому переважна більшість людей знаходить сенс буття для себе та для своїх дітей. А служити Богові? Це ж переважно труднощі, випробування, постійна виснажлива боротьба… Можуть не сприймати, поводитися несправедливо, принижувати, ображати і переслідувати. До того ж цим не розбагатієш, не розживешся.
Не забуваймо, що Бог може піднести нам такий «сюрприз» не тільки від дітей, але й нам відкрити Своє бажання, щоб ми на певному етапі свого християнського життя стали пророками, місіонерами, учителями, євангелістами… Очевидно, у такій ситуації дехто, як і пророк Йона, утікав би за тридев’ять земель від свого покликання, хтось сприйняв би це як трагічний викрутас долі, як її іронію. Адже справжнє посвячення Богові сприймається нині як шукання неприємних пригод, казусів та розчарувань. Ми звикаємо вести таке християнське життя, у якому все розписано до деталей, усе відбувається за нашим планом, рівномірно та спокійно, пристосовуємося до цього світу, вчимося відповідати двояким стандартам, а Богові залишаємо стільки місця, скільки вирішили залишити самі, бо так нам добре. Безкомпромісність до гріха, принциповість та відвертість поглядів і переконань – не для нас, бо це часто ставить у незручне, невигідне, а то й проблемне становище. А хіба нам це потрібно? Звичайно, що ні.
Якби спокійного, комфортного життя собі та своєму синові Ісусу шукала Марія, то нещасними залишилися б мільярди людей. Але приземлені та примітивні цінності були не для неї. Жити для себе — не для неї. Коли ангел Гавриїл з’явився їй зі словами: «Радій, благодатная, Господь із тобою! Ти благословенна між жонами!» (Лк.1:28), то вона «затривожилась словом та й стала роздумувати, щоб то значило це привітання» (Лк.1:29). Тоді ангел сказав їй: «Не бійся, Маріє, — бо в Бога благодать ти знайшла! І ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому ймення Ісус» (Лк.1:30-31). Будучи благочестивою дівчиною-єврейкою, навченою книг Святого Письма, Марія розуміла, яким непростим буде її материнство, що чекає її в майбутньому. Вона була стурбованою, схвильованою такою ангельською звісткою. Знаходжу в її поведінці та словах: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!» (Лк.1:38) стриманість, поміркованість, глибоке усвідомлення своєї ролі як матері Сина Божого та водночас як матері рідного Сина, якому доведеться страждати, а її серцю розриватися від болю за Нього.
Проте Бог і в такі моменти посилає вищу – духовну радість від осмислення того, що твої власні труднощі, переживання та нещастя породять та примножать щастя для безлічі інших людей. Тому в домі священика Захарія Бог через Єлисавету, сповнену Духом Святим, прорік слова утіхи та розради: «Благословенна Ти між жонами, і благословенний Плід утроби твоєї! І звідкіля мені це, що до мене прийшла мати мого Господа?.. Блаженна ж та, що повірила, бо сповниться проречене їй від Господа!» (Лк.1:42-45). На що Марія відповіла: «Величає душа моя Господа, і радіє мій дух у Бозі, Спасі моїм, що зглянувся Він на покору Своєї раби, бо ось від часу цього всі роди мене за блаженну вважатимуть, бо велике вчинив мені Потужний! (Лк.1:46-49).
Дух Марії радів. Пройшло кілька днів від народження омріяного сина Ісуса, і на підтвердження її непростої материнської долі праведний Семен прорік: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, — і меч душу прошиє самій же тобі, — щоб відкрились думки сердець багатьох!» (Лк.2:34-35). Марія розуміє, що її очікують важкі випробування. Недовгим було материнське щастя. Проминуло, мабуть, трохи більше року — і ангел з’являється Йосипу зі словами: «Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його погубити» (Мт.2:13). Серце матері в постійній тривозі та переживаннях за немовля.
Йшли роки. Марія тішилась, що «Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю в Бога й людей» (Лк.2:32). Син підростав, і Марія з усе більшою тривогою пригадувала слова, сказані їй: «Меч душу прошиє самій же тобі».Марія, як побожна жінка, щорічно ходила до Єрусалима на свято Пасхи. Одного разу сталося, що в храмі Він «сидів серед учителів, і вислухував їх, і запитував їх. Усі ж, хто слухав Його, дивувалися розумові та Його відповідям» (Лк.2:46-47). Саме в такий момент вона застала Його там.
Коли на Господа зійшов Дух Святий і Він розпочав Своє месіанське служіння, мати розуміла, що вже недовго будуть разом. «Зробіть усе те, що Він вам скаже» (Ів.2:5), — навчала інших Марія, знаючи, що в словах її Сина правда та сила. Вона була свідком чудес, які вчиняв Ісус Христос, того, як людські долі змінювались від Його проповідей, раділа, що її Ісус оздоровляє недужих, звільняє стомлені душі від демонічних духів. Разом із тим бачила, що число Його ворогів зростає, вони стають все більш ненависними та озлобленими на Нього. Вона ніколи не сказала Йому: «Перестань, зупинись, не треба, не губи Себе й не муч мене, нехай з Тобою цього не буде». Щораз частіше згадувалися слова: «Меч душу прошиє самій же тобі». Чи можна було якось приготувати себе до цього? Напевно, що ні.
Недовгим було служіння Ісусове на землі. Врешті вороги Його схопили, повели, засудили і розп’яли… «Під хрестом же Ісуса стояли — Його мати…» (Ів. 19: 25). Її душа страждала від болю. Що тримало її? Бажання, щоб виконалася воля Божа й люди були щасливими. «І сонце затьмилось, і в храмі завіса роздерлась» (Лк.23:45), — так у небесного Отця туманіли від сліз очі, роздиралося Його серце, коли Син помирав на хресті. Що стримувало Його? Бажання, щоб люди були прощені.
Надто велика любов батьків. Проте Божа любов понад усе. Коли меч душу прошиє тобі, знай, що Він хоче, щоб ти любив так, як любить Він.