Не кричіть!

31.08.2020
0
398

Поділюся лайфхаком, що у свій час допоміг мені не кричати у своїй сім’ї.

Хоча тебе це навряд чи стосується. Ти й так ні на кого ніколи не кричиш. Особливо на своїх дітей під час «дистанційного навчання».

Але раптом знайдеться ще одна людина, схожа на мене, якій може знадобитися мій досвід.

Я не сильно крикливий (я так думаю), але траплялося й таке. І справа, мабуть, не стільки в децибелах і гучності голосу, як в інтонації, настрої, підборі спеціальних слів і навіть погляді.

Коли мені робили зауваження: «Не кричи», я навіть міг виправдатись, типу: «Я не кричу. Хіба це крик?» Хоча добре розумів, про що мова. Бо ж людина щось відчуває від того, що і як я говорю. І коли каже «не кричи», то висловлює свої почуття, своє приниження, біль.

Я розумів, що ображаю й принижую людей, яких люблю. Мене мучило сумління. Іноді я просив вибачення.

Перше,  що я зробив — це признався собі, що криком хочу досягати швидкого результату. Друге — прийняв рішення, що не хочу користуватися цим прийомом. Натомість — хочу виробляти навик спілкування й пояснення. Це, звичайно, довше, але, як виявилося, значно ефективніше.

Звісно, що прийняті рішення не відразу легко реалізувалися на практиці. Але, як і в будь якій справі, головне визначити чітку ціль і маленькими кроками досягати її.

Наступний крок — я заборонив собі підвищувати голос на людей. Почав думати про те, як буду поводитися у ситуаціях, у яких зазвичай зриваюсь. Налаштовував себе на паузу. Бо між подразником і реакцією завжди є момент рішення — як саме реагувати на подразник. Ось цей момент, цю паузу потрібно було навчитися робити більш тривалою. Достатньо тривалою, щоб можна було оволодіти власними емоціями.

Ці три кроки мені допомогли. Реально! Не відразу, але, як я вже писав, — маленькими кроками. Головне — не покидати розпочату справу, і все вдасться.

«Сім’я на скелі»



Додати коментар

Пожертвувати