Евакуаційні потяги

21.12.2022
0
358

«Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви… Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили»  (Мт.25:35,40).

Евакуаційні потяги з Києва відходили забиті, напружені та тихі.

Розгублені, перелякані діти, знервовані тварини, стомлені та виснажені люди. Комусь щастить сісти на місце, решта просто падає на підлогу в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але вони займають весь простір, що ще лишився.

Поїзд від’їжджає від перону — і майже відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки: жодних телефонів, яскравого світла, ввімкненого інтернету або, боронь Боже, геолокації. Усі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Поїзд обережно крадеться поміж таких же темних полів та сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.

Діти починають вередувати — мультики, у туалет, цукерку, походити. Походити ніде, у туалет треба пробиратися хіба що повітрям. Але всі все розуміють, підтискають ноги, намагаються пропустити. Батьки всіма силами якось заспокоюють малюків, але тільки один кінець вагона стихне — прокидається другий.

Минає година, друга. За нормальним графіком уже мали б під’їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж за дві години, і, можливо, зупинки не буде. Дехто намагається обуритися, але на них відразу шикають. Діти засинають. Стає гаряче й не вистачає повітря. Нудно. Страшно. Хочеться пити, але пам’ятаємо, що в туалет не набігаєшся.

Попереду з’являються вогні Вінниці. Потяг пролітає без зупинки. Наступна потенційна зупинка — Хмельницький. Коли прибуття — невідомо.

Повзуть години. Діти прокидаються — і все починається по колу. Попереду знову вогні. Поїзд сповільнюється, у салоні вмикають світло. Усі мружаться, дістають телефони, заходять перевірити обстановку.

Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей хаотично хапає речі, дітей, котів та пробивається до виходу. Вискакують на перон, але вільніше не стає.

Раптом у тамбур із розгону закидають величезну картату базарну сумку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починають трохи бурчати, мовляв: куди ще, тут і так розвернутися ніде, а ви ще й із такими сумками. Їм хтось відповідає: може там тварина, що ви тут починаєте?

Жінки уваги не звертають. Скупими, видно вже натренованими рухами швидко відкривають сумки — і кидають у руки тих, хто ближче, якісь пакети.

— Швидко, передавайте далі, три хвилини лишилося!

Люди слухняно передають далі. Одна сумка вже порожня, за нею — ще дві. Люди в салоні прокидаються й намагаються зрозуміти, що це їм пхають до рук.

Одна з жінок голосно кричить у салон:

— Діти малі є?

— Є!

— Скільки?

— Десь двадцять.

Відкриває останню сумку, витрушує з неї пакети.

— Передайте мамам!

І по салону хвилею: «передайте мамам…», «передайте мамам…»

Потяг сіпається. Одна з жінок швидко хапає порожні сумки, друга викидає решту пакетів прямо на підлогу — і обидві вистрибують на перон.

— Людо, вода!

У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив.

Люди, розціпенівши, починають відкривати пакети, які їм засунули до рук. У кожному — три вівсяні печива, бутербродик із сиром, бутербродик із ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька «рачків». У пакетах, які передавали мамам — два памперси та три пачки дитячого харчування.

Знову гасне світло. У салоні тихо, тільки шелестять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Кажуть, що далі Тернопіль, але зупинки може й не бути.

Темний поїзд крадеться поміж темних полів і сіл.

Анастасія Гаріджук



Додати коментар

Пожертвувати