Загублений час
Олександр Мельник — герой нашої оповіді — не з чужих слів знає, що таке залежність від алкоголю. У 27 років йому не було чого доброго згадати про своє життя. Це тепер він щасливий, усміхнений та життєрадісний чоловік, батько п’яти дітей, служитель церкви. У нього є власний будинок і автомобіль. Але був час, коли про це все він міг тільки мріяти. Ще юнаком Олександр став заручником алкоголю, від якого не міг звільнитися.
Народився Олександр у селі Липини, що на Волині. Його мама відвідувала зібрання місцевих християн, молилася за свою сім’ю й намагалася виховувати сина в Божій любові. А батько — мав неабияку тягу до спиртного. «Скільки я пам’ятаю свого батька, — згадує Олександр, — він випивав. А мама стала відвідувати церкву, коли мені було 10 років. Вона брала мене з собою. Але невдовзі я зблизився з друзями, які курили, пробували спиртне. І разом із ними робив це. Закінчивши училище за спеціальністю муляра, я одразу пішов на роботу, працював у різних будівельних бригадах. Регулярно випивати став із 16 років — і з часом все більше втягувався».
Тоді юнак навіть і не замислювався над тим, що вживання алкоголю в такому ранньому віці зробить його рабом. Хлопець виростав, але подолати це рабство був безсилий. Він дедалі сильніше занурювався в болото алкоголізму. Друзі стали центром життя юнака. Без спиртних напоїв та алкоголю ні він, ні його товариші не уявляли своїх молодих років. І це негативно відображалося на його долі.
«Після повернення з армії одного разу я спіймав себе на думці, що за пів року лише один день не випивав. Щодня були друзі, весела компанія і, звичайно, випивка. Я ніде довго не міг протриматися на роботі, тому що ті, хто випиває, то біди якоїсь нароблять, то на роботу не виходять, то не здатні добре працювати. І мене постійно звільняли, тому я часто міняв місце роботи».
Закохавшись у Лілію, Олександр став майстерно приховувати свою залежність, був уважним до дівчини, турботливим. І в 1994 році закохані вирішили поєднати свої долі. Як і кожна дівчина, Лілія мріяла про щасливе сімейне життя. Виходячи заміж, вона навіть і гадки не мала, на що перетвориться її дівоча мрія.
Ось що Олександр розповідає про той період: «Уже після одруження, протримавшись певний час, знову став випивати. І згодом — сильно пити. Було таке, що по декілька днів не приходив додому. Ходив по хатах, де збиралися п’яниці, і там із ними й випивав, і ночував… Дружина часто кричала на мене, і я розумів, що вона права, але нічого не міг вдіяти, бо був рабом гріха. Я думав: «От завтра все зміниться. Я перестану пити, стану кращим. Я змінюся». Не раз у серці щиро розкаювався. Уже й, справді, хотілося того. Але я нічого не міг вдіяти з собою».
Лілія дедалі більше розчаровувалася в чоловікові. Пристрасть до алкоголю не давала Олександрові заробляти. Жінка змушена була їздити на заробітки й не раз планувала, що, повернувшись додому, одразу ж розлучиться, бо так далі жити було нестерпно. Але щось її стримувало.
«Якось жінка була в Москві, а мене залишила з маленьким сином удома, — згадує Олександр із болем. — Але я не глядів сина, залишав його самого. І моя мама змушена була звільнитися з роботи, щоб доглядати малюка. Вона постійно молилася за мене протягом 17 років, аж поки я не прийшов до Бога. Сталося це так. Тоді я чотири дні безпробудно пив і не ночував удома. Зрештою, треба було йти додому, але я не хотів повертатися туди п’яним, тому зайшов до одного знайомого, щоб відіспатися. Прокинувся посеред ночі. Став згадувати своє життя. Мені було 27 років, а я не мав чого згадати. Практично все зводилося до випивки, сварки, бійки. І мені стало страшно. Раптом прийшла ясна думка: «Хто дав тобі право так жити? У кімнаті, де ти живеш, не вивітрюється перегар, стомилася мати, дружина. Та й ти сам стомився». І я заплакав, відчуваючи себе неспроможним щось змінити. Я усвідомив, що став рабом гріха — і сам від нього не звільнюся».
Чоловік сповз із ліжка і, ставши біля нього на коліна, став молитися: «О Боже, допоможи мені. Я так більше не можу!» І коли встав із колін, то відчув, що на душі стало легко-легко, немовби з неї спав якийсь тягар. Ця молитва була короткою, але це кричало серце, а не розум.
І Бог не міг не звернути уваги на молитву Олександра, тому що в Біблії Давид каже так: «До мене поклич в день недолі, і Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!» (Пс.48:15). Господь почув чоловіка — і став змінювати його життя.
25 травня 1997 року Олександр прийшов на зібрання й щиро покаявся у своїх гріхах. «Навіть якби всі друзі разом прийшли й відмовляли мене, — переконаний чоловік, — я б їх не послухав, бо це рішення прийшло в моє серце від Самого Бога. Саме Він вклав у моє серце неймовірне прагнення відмовитися від гріха, покинути все й розпочати нове життя. З покаянням у серце прийшла неймовірна радість, якої я до того ніколи не переживав. Я відчув, що Ісус Христос реальний, і Він змінює життя. Покаявшись перед Богом, я отримав повне звільнення від залежності. Усе гріховне стало для мене чужим. Я не думав, що Бог може так зробити, але я вмить став іншою людиною всередині й реально відчув це».
Тепер Олександр упевнений, що Бог, як ніхто інший, турбується про щасливу долю кожної людини. Треба лише щиро звернутися до Нього.