Загублений час

30.06.2020
0
145

Олександр Мельник — герой нашої оповіді — не з чужих слів знає, що таке залежність від алкоголю. У 27 років йому не було чого доброго згадати про своє життя. Це тепер він щасливий, усміхнений та життєрадісний чоловік, батько п’яти дітей, служитель церкви. У нього є власний будинок і автомобіль. Але був час, коли про це все він міг тільки мріяти. Ще юнаком Олександр став заручником алкоголю, від якого не міг звільнитися.

Народився Олександр у селі Липини, що на Волині. Його мама відвідувала зібрання місцевих християн, молилася за свою сім’ю й намагалася виховувати сина в Божій любові. А батько — мав неабияку тягу до спиртного. «Скільки я пам’ятаю свого батька, — згадує Олександр, — він випивав. А мама стала відвідувати церкву, коли мені було 10 років. Вона брала мене з собою. Але невдовзі я зблизився з друзями, які курили, пробували спиртне. І разом із ними робив це. Закінчивши училище за спеціальністю муляра, я одразу пішов на роботу, працював у різних будівельних бригадах. Регулярно випивати став із 16 років — і з часом все більше втягувався».

Тоді юнак навіть і не замислювався над тим, що вживання алкоголю в такому ранньому віці зробить його рабом. Хлопець виростав, але подолати це рабство був безсилий. Він дедалі сильніше занурювався в болото алкоголізму. Друзі стали центром життя юнака. Без спиртних напоїв та алкоголю ні він, ні його товариші не уявляли своїх молодих років. І це негативно відображалося на його долі.

«Після повернення з армії одного разу я спіймав себе на думці, що за пів року лише один день не випивав. Щодня були друзі, весела компанія і, звичайно, випивка. Я ніде довго не міг протриматися на роботі, тому що ті, хто випиває, то біди якоїсь нароблять, то на роботу не виходять, то не здатні добре працювати. І мене постійно звільняли, тому я часто міняв місце роботи».

Закохавшись у Лілію, Олександр став майстерно приховувати свою залежність, був уважним до дівчини, турботливим. І в 1994 році закохані вирішили поєднати свої долі. Як і кожна дівчина, Лілія мріяла про щасливе сімейне життя. Виходячи заміж, вона навіть і гадки не мала, на що перетвориться її дівоча мрія.

Ось що Олександр розповідає про той період: «Уже після одруження, протримавшись певний час, знову став випивати. І згодом — сильно пити. Було таке, що по декілька днів не приходив додому. Ходив по хатах, де збиралися п’яниці, і там із ними й випивав, і ночував… Дружина часто кричала на мене, і я розумів, що вона права, але нічого не міг вдіяти, бо був рабом гріха. Я думав: «От завтра все зміниться. Я перестану пити, стану кращим. Я змінюся». Не раз у серці щиро розкаювався. Уже й, справді, хотілося того. Але я нічого не міг вдіяти з собою».

Лілія дедалі більше розчаровувалася в чоловікові. Пристрасть до алкоголю не давала Олександрові заробляти. Жінка змушена була їздити на заробітки й не раз планувала, що, повернувшись додому, одразу ж розлучиться, бо так далі жити було нестерпно. Але щось її стримувало.

«Якось жінка була в Москві, а мене залишила з маленьким сином удома, — згадує Олександр із болем. — Але я не глядів сина, залишав його самого. І моя мама змушена була звільнитися з роботи, щоб доглядати малюка. Вона постійно молилася за мене протягом 17 років, аж поки я не прийшов до Бога. Сталося це так. Тоді я чотири дні безпробудно пив і не ночував удома. Зрештою, треба було йти додому, але я не хотів повертатися туди п’яним, тому зайшов до одного знайомого, щоб відіспатися. Прокинувся посеред ночі. Став згадувати своє життя. Мені було 27 років, а я не мав чого згадати. Практично все зводилося до випивки, сварки, бійки. І мені стало страшно. Раптом прийшла ясна думка: «Хто дав тобі право так жити? У кімнаті, де ти живеш, не вивітрюється перегар, стомилася мати, дружина. Та й ти сам стомився». І я заплакав, відчуваючи себе неспроможним щось змінити. Я усвідомив, що став рабом гріха — і сам від нього не звільнюся».

Чоловік сповз із ліжка і, ставши біля нього на коліна, став молитися: «О Боже, допоможи мені. Я так більше не можу!» І коли встав із колін, то відчув, що на душі стало легко-легко, немовби з неї спав якийсь тягар. Ця молитва була короткою, але це кричало серце, а не розум.

І Бог не міг не звернути уваги на молитву Олександра, тому що в Біблії Давид каже так: «До мене поклич в день недолі, і Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!» (Пс.48:15). Господь почув чоловіка — і став змінювати його життя.

25 травня 1997 року Олександр прийшов на зібрання й щиро покаявся у своїх гріхах. «Навіть якби всі друзі разом прийшли й відмовляли мене, — переконаний чоловік, — я б їх не послухав, бо це рішення прийшло в моє серце від Самого Бога. Саме Він вклав у моє серце неймовірне прагнення відмовитися від гріха, покинути все й розпочати нове життя. З покаянням у серце прийшла неймовірна радість, якої я до того ніколи не переживав. Я відчув, що Ісус Христос реальний, і Він змінює життя. Покаявшись перед Богом, я отримав повне звільнення від залежності.  Усе гріховне стало для мене чужим. Я не думав, що Бог може так зробити, але я вмить став іншою людиною всередині й реально відчув це».

Тепер Олександр упевнений, що Бог, як ніхто інший, турбується про щасливу долю кожної людини. Треба лише щиро звернутися до Нього.

За матеріалами телепередачі «Крок назустріч»



Додати коментар

Пожертвувати