Як прожити вісім днів за один тиждень?
Рік 1380
Йшов 1380 рік. Ось саме тоді ми і приїхали до М’янми вперше. Ні, я не складаю розповідь про подорож в минуле. Зовсім навпаки, ми недавно прилетіли з Індії до М’янми й відкрили тут Біблійну Школу. М’янма — це країна, яку раніше називали Бірмою. Бірманці досі живуть за своїм календарем: вони розбили тиждень на вісім днів, а в квітні відсвяткували Новий 1380 рік!
Ви запитаєте: «Як же можна прожити вісім днів за один тиждень?» Бірманці сповідують буддизм, і релігійні вчителі пояснили, що середу треба поділити на дві частини: тому зранку народ живе сьогоднішнім днем, а після обіду в буддистів настає завтра. У місцевих немає по батькові й немає прізвищ, але вони придумують собі різні імена, які легко змінюють протягом життя. Ніхто не дивується, що в середу вранці тебе звали М’яйнг Маунг М’їнт, а після обіду ти змінив ім’я, і тепер тебе звуть Хлаїнг Чжі Чьве.
Я чую, як ви знову питаєте: «Лана, а як же це можливо?» У М'янмі 95% населення сповідують буддизм, який визначає життя кожної людини. Батьки очікують народження малюка, але вони ніколи не вибирають імені заздалегідь. Навіщо? Адже ім’я немовляти підкаже день тижня, у який малюк з’явиться на світ. Якщо дитина народилася в понеділок, то його ім’я буде починатися з літери К, Х або Г. Якщо день народження випав на вівторок, то С, З або Н стануть першими літерами в його імені.
Після цього батьки вирушають до буддистського ченця або до астролога. І все! Новонароджений повертається додому з іменем, яке придумали звіздарі.
Хочеш змінити життя, зміни ім’я
Бірманці вірять: хочеш змінити життя, зміни ім’я. І тут знову на допомогу приходять астрологи, які виберуть нове ім’я й передбачать нову долю. А ви запитайте: «А що, якщо людині все одно не щастить?» Ну, тоді вона знову йде до астролога — і знову отримує нове ім’я. У Бірмі живе 50 мільйонів людей, і, напевно, виникає плутанина в документах.
Раніше столицею М’янми було місто Янгон, але астрологи подивилися на зірки, пошепталися з генералами і — вуаля! Тепер весь світ знає, що трапилося вранці 6 листопада 2005: рівно о 6 годині 37 хвилин почався рух довгих-довгих урядових колон вглиб материка. Саме так державні службовці перебралися з Янгона в нову столицю Найп’їдо.
«Що-що? Як ви називаєте свою столицю? Найп’їдо?» — запитують у місцевих всі іноземці. Вірять! Ой, як вірять бірманці в передбачення звіздарів і в силу нечистих духів. А ще в цій країні готують чорні деревні гриби і смажать на вогні смачну рибу. Тут всюди зустрічаються ченці й буддистські монастирі з золотими дахами. Тут чоловіки носять довгі спідниці й жують листя бетеля, яке фарбує зуби в кривавий колір.
Але найперше, на що ми звернули увагу, — це обличчя людей. Отакий макіяж використовують бірманці — мажуть обличчя білим порошком з кори дерева, яке називається «танакха». До речі, так прикрашають себе і діти, і жінки, і навіть чоловіки. Чому? «Тому що це красиво, — сміються дівчата, — і це захищає шкіру від сонця». Хм... Але ж на вулиці ллє дощ.
«Цікаво, що ми сказали?»
Ми заходили в гості, і люди віталися: «Мінгляба». Вранці ми приходили в Біблійну Школу, і кожен студент вітав нас: «Мінгляба». Ой, як непросто нам повторити слово «здрастуйте» — «мінгляба». Одні лінгвісти кажуть: «В бірманській мові три різних тони». Інші лінгвісти стверджують, що бірманці використовують чотири тони.
А я вам скажу, що в М’янмі люди говорять співуче, і якщо Господь наділив вас хорошим слухом, то ви полюбите цю мову. Ви ж чули пісню «Jingle Bells», яку ми співаємо на Різдво? Співайте, співайте, тренуйтеся. Але тепер замість англійського «Jingle Bells» підставте бірманське «мінгляба». Вітаю! Ви вивчили перше слово бірманською.
Військова хунта правила в М’янмі з 1962 року. Генерали відгородили країну від впливу іноземців і мучили свій народ до 2010 року, тому місцеві жителі не знають англійської мови. Ну, і що тепер робити? Значить, ми вивчимо бірманську. Місцеві порадили нам: «Візьміть автобус номер 579 або 346, і ви доїдете до книгарні й купите підручник». Чудово! Але й тут проблема: місцеві придумали власні цифри й записують їх по-своєму.
Ми махнули рукою, упіймали таксі і... І ви подумали, що ми сіли в машину та добралися до місця призначення? Ні! Спочатку ми назвали вулицю, але таксист нічого не зрозумів. Ми показали йому папірець з адресою, але англійські письмена нагадували йому китайську грамоту. Інший таксист виявився терплячим, він слухав нас і відповідав нам, але ми не розуміли його, а він не розумів нас.
І тут ми згадали — це тонічна мова, і потрібно вимовляти звуки співуче. Люди, скажіть слово «са», але різко обірвіть букву «а», — ви запропонували почати якусь справу. Тепер скажіть «са», але розтягніть букву «а», — ви заговорили про горобця. А якщо ви зголодніли, то проспівайте «са» на високій ноті — і, можливо, вам принесуть обід.
І ми заспівали таксисту адресу магазину: «До, ре, мі». Ми старалися: мелодія звучала то різко, то високо, то низько, — і так довели водія до сліз. З першого разу ми не потрапили в ноту, і у таксиста витягнулося обличчя. Цікаво, що ми сказали? Але Бог свідок — ми нікого не хотіли образити! Однак ми не здавалися, і через мить водій посміхнувся й теж заспівав у відповідь. Ну, тепер залишилося домовитися про вартість проїзду — і нас довезуть до магазину. Ми співали, торгувалися, і коли музика мови збіглася, ми сіли в роздовбане таксі. Як же назад добиратися будемо?
Літери-близнюки
Раніше тут писали на пальмових листках. Але листя рвалося, коли люди малювали прямі лінії, тому алфавіт бірманської мови записали кружечками, і всі 45 літер схожі одна на одну, як близнюки. Уявіть собі круглий циферблат годинника, який не домалювали на цифрі три, на цифрі п'ять, а потім кружечки-завитки з’єднали докупи й назвали це бірманською писемністю.
Ну, і як запам'ятати таку карусель з циферблата? А ще бірманські літери нагадують компас: буква «Ганге» повернулася на південь, а буква «Нга» попрямувала на схід.
Бірманський текст «перекочується» по папері й дуже красиво виглядає на аркуші, але коли приголосні й голосні з’єднуються разом, то вони змінюються й відрізняються від алфавіту. Одні букви водять хоровод і з'являються то зліва, то справа. Інші букви стрибають і пишуться то зверху, то знизу. Але найстрашніше, що слова пишуться разом, — ні, це не помилка, це бірманська мова.
Як зайти в під’їзд, на двері якого навісили величезний замок?
Спочатку ми розгублено стояли й чекали випадкових сусідів із ключем. Ми дивилися вгору, — нас оточували семиповерхові будинки. Але нам набридло мокнути під дощем, і ми стали кричати: «Хеллоу! Люди, відкрийте двері!»
Ми б покликали нашого нового друга на ім’я, але він живе на останньому поверсі. Ми б вигукнули його ім’я, але забули, як його звуть. Бірманські імена співучі: Аунг Сарн Со. Бірманські імена колючі: Пхью Ньюнт Чжі. Бірманці розтягують перший склад, потім вони спотикаються на другому й різко підвищують голос на останньому складі. Ну і як це вимовити?
На шум виглянув дідусь із сусідньої семиповерхівки. Він побачив нас, білих, і закричав те, що він запам’ятав ще з часів британських колонізаторів: «Thank you! Thank you! (Спасибі! Спасибі!)» Викрикуючи це, він жестикулював і показував нам на якісь різнокольорові мотузки, які звисали з даху багатоповерхівки. Ми здогадалися: потрібно потягнути за канатик.
Дзень! — почули ми звідкись зверху, але дід замахав руками і крикнув ще раз: «Thank you!» Ой, здається, ми смикнули за неправильну мотузочку, тоді ми схопили інший канатик — дзелень! Але в повітрі знову пролунало: «Thank you!» Ми перестали розуміти діда й стали смикати за всі мотузки по черзі: «Дзень-дзелень ... thank you ... дзень-дзелень ... thank you ...» Через хвилину з ключами від дверей спустився вниз наш друг і всі сусіди , які почули в своїй квартирі «дзелень».
Бірманці використовують такі канатики не тільки, щоб подзвонити у двері. До кінця кожної мотузки вони прикріпили залізну прищіпку, тому листоноша затискає листи й газети між кріпленням, смикає за канатик, і люди затягують на мотузці свіжу пошту прямо до себе додому. От молодці! У семиповерхових будинках ліфт не побудували, але господині прив’язують сумки до мотузки, і через хвилину продукти вже у квартирі.
Дитячий будинок
Ніяково перепитувати ім’я нового знайомого, особливо якщо зранку ви провели разом кілька біблійних уроків. Але наш бірманський друг анітрохи не образився і відрекомендувався вдруге: «Мене звуть Кхайхмо». Ой, запам'ятати б! І я подумки промовила ім’я бірманського пастора кілька разів поспіль.
Пастор Кхайхмо познайомив нас із сім’єю, де живе 73 дитини. Ви правильно подумали — це дитячий будинок. Господиню будинку звуть Чері. Вона піклується про дітей, працює в кіоску, який вона відкрила прямо біля входу в дитячий будинок, і... вона робить цеглу разом зі старшими дітьми. Будівельні компанії скуповують у них готову цеглу, і так Чері заробляє гроші для 73-х хлопчиків і дівчаток. Але коли настає сезон дощів, який триває майже півроку, то робота зупиняється. Цегли ніхто не купує — її ніде сушити.
Уявляєте, як втомлюється ця жінка? Від фізичної роботи у неї ниє спина й болять ноги. Уявляєте, як вона хвилюється за дітей, коли кілька місяців поспіль на вулиці ллє дощ?
Діти роблять цеглу, щоб вижити. А що можете зробити ви, щоб їм допомогти? Підтримайте наше служіння в М’янмі.