Як дякувати посеред вибухів?
На його устах завжди посмішка, а очі вміють бачити диво у звичайних речах. «Сьогодні у Глухові розцвів бузок. А це вже кінець вересня…» — ділиться він роликом у фейсбуці. І щоразу знаходить привід подякувати людям та Богові. Він — це пастор-місіонер Володимир Гладкий. У свій час він обіймав посаду заступника міського голови з соціальної роботи. Нині ж попри безліч складних обставин служитель залишається у місті й активно допомагає місцевим жителям уже на волонтерських засадах.
«Наше місто Глухів Сумської області, — каже Володимир, — нині підлягає евакуації. Буває таке, що майже добу немає світла. Вмикають лише вночі на короткий проміжок часу. Вода час від часу перестає бігти з крану. Але коли нещодавно близько двох діб не було обстрілів, не вибухали КАБи, ми відчували таке велике щастя, таку благодать. Я йшов вулицями й казав подумки: «Господи, я такий вдячний Тобі, що можу ось так іти». І лише здалека чути як щось десь там грюкне, але в самому місті нічого не вибухає».
Життєвий шлях
Народився Володимир в Івано-Франківську. З раннього дитинства відчував у собі нахил до віри в Бога, регулярно відвідував католицьку церкву разом із бабусею. Після служби в армії готувався до вступу в духовну семінарію. Намагаючись заробити грошей для навчання, разом з другом розпочав бізнес, який невдовзі прогорів. «Серйозні проблеми з людьми, які вимагали повернути борги, спонукали мене до тривалих молитов до Бога. — розповідає чоловік». Саме тоді виникла думка піти в монастир, проте родичі, які були набожними католиками, були проти цього рішення. «Вони вважали, що так я загублю своє молоде життя. — розповідає Володимир. — Я ж, навпаки, вважав, що таким чином порятую своє життя і життя інших. Але з Божої волі так не сталося…»
Покаяння та служіння
Володимир цікавився різними конфесіями. Відвідував і протестантські церкви. Багато запитань виникало в нього на різні духовні теми. Тому він вирішив піти до ігумена монастиря, щоб отримати відповіді. Однак той відмовив у зустрічі. Поряд з монастирем була євангельська церква. І саме там чоловік мав змогу поспілкуватися зі служителем. Розмова тривала кілька годин і ця уважність прихилила серце юнака, тоді як поведінка ігумена відштовхнула. Тому він почав відвідувати євангельську церкву, де з часом щиро покаявся перед Богом і відчув поклик служити Йому.
У 1999 році Володимир закінчив перший випуск місіонерської школи «Голос надії» й за направленням керівництва місії почав працю на північному сході України, на прикордонній Сумщині. Спочатку був Кролевець, а потім Глухів, де місіонер працює й дотепер. Тут його обрали на пасторське служіння. Тут одружився з Галиною. Здобув освіту в Національному Університеті Острозька Академія, отримавши ступінь магістра релігієзнавства, згодом навчався у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» за фахом «соціальна робота». Служив людям і Богові.
Випробування віри
А потім у життя прийшло серйозне випробування. Оскільки через великий об’єм праці служитель не дбав про своє здоров’я, сон, харчування, відпочинок, то відчув проблеми зі здоров’ям. Діагноз лікаря шокував — четверта стадія раку. Операція неможлива, тому що метастази вже охопили лімфатичну систему. «Про операцію потрібно було думати хоча б два роки тому!» – сказав лікар.
«Почалася моя боротьба. — каже Володимир. — Я відчував сильну підтримку насамперед дружини, рідних, також церкви. Вага мого тіла одразу зменшилася на 20 кг. Я стояв у вірі й не здавався, не приймав хворобу. Змінив повністю своє харчування. Молився і дякував Богові за зцілення, за здоров’я. Коли мені говорили: «О, як ти схуднув!» Я відповідав: «Я не схуднув! Це від слова «худо», а я став стрункіший і залишаюся у строю воїнства Господнього!»
Не раз приходила думка, що земне життя приходить до закінчення, але Бог давав сили й служитель продовжував підтримувати інших людей, хоча самому бувало дуже важко. Розповідає, що Господь вселив у нього думку, що він ще потрібен людям, тому й у ці складні часи служитель продовжує активну діяльність у церкві міста Глухова та оточуючих сіл. Церква допомагає дітям, сиротам, удовам, переселенцям і біженцям, також ЗСУ, сім’ям військових, пораненим воїнам. «Праці дуже багато. — каже пастор. — І акцентую не на собі, а на Господі! Потрібно встигнути потрудитися для Бога, варто щодня робити добро, бо стільки нужденних людей навколо!»
Основа нашого життя
— Наша церква «Віра, надія, любов», що у Глухові, займається евакуацією. Тому, — говорить Володимир, — нам доводиться постійно спілкуватися з людьми, які залишають свої домівки. Вони виїжджають зі сльозами, але коли кілька діб побудуть в місцях, де немає вибухів, то свідчать, що це для них найкращі ліки.
Насправді ми багатьох речей не цінуємо, доки не втратимо. Але я вдячний Господу, що Він нас навчає радіти й бути вдячними за все, що ми маємо».
За Божим планом людина мала б навчатися від Його Слова, яке корисне для навчання, для настанови, для мудрості. Але коли людина не спішить користуватися Божим Словом, наступним кроком до її серця є випробування. І тоді люди вчаться цінувати один одного, цінувати те, що мають.
У нашому будинку нині залишилася третина жителів. І коли заходиш туди, якось так сумно стає. І самим іноді на серце приходять хвилювання, дружина іноді навіть може сльозу пустити від усвідомлення невідомості щодо того, що нас чекає завтра.
Я маю змогу виїхати з Глухова і навіть за межі країни. Мене мої батьки кличуть додому на Прикарпаття, друзі кличуть за кордон, але я усвідомлюю, що найбільшим щастям для мене є жити по волі Божій. Бо тільки тоді ти будеш мати повноту життя навіть у найскладніших життєвих обставинах. Згадайте біблійний приклад Йосипа, сина Якова, якого брати продали в рабство. І там він зрештою потрапляє до в’язниці. Але написано, що й там із Йосипом був Бог, бо Йосип шукав Божу волю. І люди збоку побачили те, й поставили його керівником над іншим в’язнями.
Багато людей у житті шукають свого. Але як служитель я часто говорю, що найбільший гріх, який є на цій землі, це не вбивство і навіть не зґвалтування, це життя не залежне від Бога. Спочатку це виглядає ніби нормально, бо й зламана гілочка може певний час прожити у воді без живильних соків від кореня. Але рано чи пізно людина усвідомлює, що сила для життя не в нас самих.
Тому ми повинні шукати того, чого Бог хоче від нас і виконувати Його волю. У Посланні до євреїв сказано: «Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр.11:6). І це найбільша цінність у житті.
Знаю багатьох людей, які трясуться над грошима, трясуться над своєю роботою, і саме це визначає їхню цінність та значимість. І коли вони втрачають це (а нині таке стається дуже часто), то вони наче втрачають самих себе. Але не матеріальне Бог називає нашою цінністю. Стосунки з Богом, які базуються на пізнанні Його Слова, — ось онова нашого життя, нашого самоусвідомлення, нашої істинної самореалізації, яка полягає у виконанні Божої волі для кожного з нас.
Ми часто називаємо себе християнами, але не усвідомлюємо, чого від нас вимагає це звання. Пригадуєте, як визначали, чи є людина християнином у творі «Тарас Бульба» Миколи Гоголя? Дали людині чарку сивухи, поцілувати ікону, перехреститися. І тоді резюмували: «О, це істинно християнська душа».
Але справжній християнин — це той, хто шукає того, що хоче Бог. Він вивчає Господнє Слово і, звісно, відчуває, що йому бракує сил виконати те, що Бог заповів. Тоді він просить сили Святого Духа, отримавши яку, чинить волю свого Спасителя.
Більшості з нас потрібна ця переоцінка цінностей, пріоритетів, бо інакше наше життя буде приносити нам лише страждання та паніку через невизначеність та невідання майбутнього. Але коли ти з Богом близько, то знаєш, що Він нині з тобою і завтра буде поруч, що б із тобою в житті не трапилося. Бо «Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього?» (Рим.8:32).