Я прийшла додому — до свого Батька
Шаблони не працюють
Коли я була ще зовсім дитиною, у недільній школі розповідали, як Бог може відповідати на наші молитви. Що не завжди буде відповідь «так», інколи — «почекай», або навіть «ні». Але мій дитячий розум ще не усвідомлював, наскільки складно почути цю відповідь. Насправді, будучи дитиною віруючих батьків, я мало знала Бога. Я багато знала про Нього. Але зовсім не старалася дізнатися, хто Він. Через те, що Бог постійно був у моєму інфопросторі, я настільки до Нього звикла, що перестала сприймати. Це як зі звуком. Якщо він довго звучить, мозок перестає звертати на нього увагу. У мене був шаблон молитви. Не пам’ятаю, звідки він взявся. Спочатку та обов’язково — подяка, потім — прославлення, вибачення за всі гріхи (зазвичай без уточнення), а в кінці — прохання. А ще чомусь я вважала, що молитися за себе, просити для себе: «я хочу», «дай мені», «прости мені» — дуже егоїстично та взагалі заборонено.
Надія без відповіді
Чим більше я росла, тим менше звертала увагу на Бога. Слабкі спроби читати «дорослу» Біблію розбилися об більш «цікаву» літературу. Я скептично ставилася до людей, які говорили, що їм Бог відповідає на молитви. Хоча, оглядаючись назад, можу сказати, що Він відповідав і на мої молитви, просто я вважала це своєю роботою, а не Його. Короткі християнські табори допомагали мені робити хоч якісь кроки назустріч Богу. І на недовгий час це справді допомагало, але все має властивість закінчуватися. Тож, повернувшись додому, я поверталася і до свого звичного життя.
Я п’ять разів виходила на покаяння перед церквою і навіть прийняла хрещення, думаючи, що щось має змінитися. Але водночас не давала Богу доступу до свого серця, щоб Він міг там щось змінити. Я заздрила людям, які були невіруючими й покаялися, бо вони розповідали про Божу силу у своєму житті, якої я сама зовсім не відчувала.
І в той час мені стало здаватися, що Бог не чує мене. З кожним проханням, на яке я не побачила очікуваної й миттєвої відповіді, я все більше розчаровувалася. Виникли думки: «Я грішна, тому Бог мене не чує», «Я не достатньо молюсь \ читаю \ ходжу в церкву, щоби Бог звернув на мене увагу». Тому що всі мої молитви, здавалося, були проігноровані. Я просила підтримки й розуміння, але отримувала не їх, а лише повчання з боку віруючих і насмішки з боку нехристиян. Накопичувалися питання, відповіді на які я не знала та й не дуже старалася знайти. Я щораз більше розчаровувалася у всьому: у церкві, у людях, у сім’ї та в Богові.
Не хочу бути теплою
Одна проповідь, почута краєм вуха, але прийнята в серце, змусила мене задуматися про те, щоби покинути церкву взагалі. У ній ішлося: «Якщо ви не можете бути гарячими постійно, значить — ви недостатньо віруючі. Ви мусте бути або гарячими, або холодними. Бог не любить теплих». Я бачила, що не можу бути гарячою. У мене просто немає на це ні сили, ні бажання. І я обрала інший шлях: буду холодною, щоб не бути теплою.
Я покинула церкву в дев’ятнадцять років, хоча й приходила на служіння, співала зі всіма, стояла із закритими очима й схиленою головою під час молитви. Ззовні ніхто б і не відрізнив мене від інших. Мій одяг був «правильним», слова, які я говорила пастору й молоді на домашніх групах, не вирізнялись з-поміж інших. Але моє серце було зовсім не там. Я дозволяла собі всі ті речі, що робили мої невіруючі друзі й сусіди. І якщо спочатку все йшло добре, я зовсім не помічала змін, то з часом стало дуже погано: страх за майбутнє, потреба приховувати своє життя від близьких людей, щоб не втратити їх, невідомість і стрес. Це наповнило моє серце.
Терапія не допомагає
Розпочалася неконтрольована тривожність і панічні атаки. Я почувалася жахливою людиною, яка не має в собі нічого доброго. Розмови з психотерапевтом не давали результату. Тому що ця терапія потребувала мого бажання змінюватися і щось для цього робити. Але невидимий голос говорив мені, що я грішниця, із цим уже нічого не можна зробити, ліпше померти зараз, поки не зробила щось ще гірше.
Я знову стала думати, що це я така неправильна. Терапія не дає результату, препарати, виписані лікарем, не діють. Відчуття — ніби я перебуваю в льодовику і ніяк не можу через той лід пробитися, щоби побачити світло. Не знаю, скільки часу я б могла прожити в такому стані, але розпочалося повномасштабне вторгнення. І в цей же час Бог розпочав роботу з моїм серцем, закованим у лід.
Зло, що обернулося на благо
Посеред страху й паніки навколишнього світу острівцем безпеки стає сім’я і церква. Двадцять четвертого лютого ще до обіду я з подругою і її сім’єю виїжджаю в село, бо мій гуртожиток — якраз поруч із військовою частиною, і я боюся потрапити під обстріл. Будинок не пристосований для проживання, без опалення та достатньої кількості ковдр із подушками. Тривожний сон і важке рішення їхати до батьків у Луцьк. Але автобуси вже не ходять по селах через величезний дефіцит бензину. Та й грошей немає зовсім. Але мама знаходить одну людину, яка згодна мене забрати, — пастор із села, у якому я була тільки один раз на відкритті церкви. Я пам’ятаю, що його звати Віктор, але назву села правильно згадати не можу. Ця людина була першою, через кого Бог став змінювати мене. Але я ще про це не знала.
Ми їхали з того села, і він розпитував мене про життя, навчання і сім’ю.
— А ти з невіруючої сім’ї?
— Ні, чому? З віруючої.
— А чому тоді ти не віриш?
Це питання ставить мене в ступор. Воно було першим, а стало одним із сотень питань, які стали руйнувати льодову брилу в моєму серці.
Він запросив мене переночувати у своєму будинку, бо в гуртожитку справді було небезпечно. Там я познайомилася з його сім’єю і побачила, як виглядає мир і єдність у сім’ї. Вони читали Біблію і молилися разом. Це те, чого в нашій сім’ї майже не було, хоча спроби були. А ще вони не боялися. Я відчувала це. У них була та надія, якої не було в мене.
Зранку мене відвезли на автобус, дали грошей на квиток — і я поїхала до Тернополя. Зміни в графіках автобусів, сирени і спуски в сховище, невідомість і страх. Мій автобус поїхав без мене, наступних уже не буде до самого ранку, знайомих чи родичів, щоб переночувати, немає.
Тут знову Бог через маму посилає мені потрібних людей. Церква на вулиці Квітковій у Тернополі. Приймають біженців на ніч. Мене під звук сирени забирають із автостанції, привозять туди, годують і заспокоюють. Активні християни, імен яких я, на жаль, не пам’ятаю. Вони здавалися настільки живими, що мені аж ставало незручно стояти поряд. Я теж хотіла відчувати це життя всередині. У ту ніч я молилася. Це була друга тріщинка в моїй льодовій брилі.
«Я познайомилася з Ним особисто»
Далі батьки забирають мене й везуть до бабусі, що живе біля кордону з Польщею, де церква організовує пункт обігріву для біженців. Там я побачила людей, які готові жертвувати собою, своїм часом, комфортом і навіть здоров’ям заради допомоги іншим людям. Усі, хто там був, із любов’ю від всього серця служили іншим. Ця любов, єдність і самопожертва стала для мене надією і вірою в те, що є ще добрі люди.
Першого березня 2022 року я прийняла рішення їхати в Хорватію. Там служать місіонерами друзі моїх батьків, які за цей час стали й моїми друзями. Тепер я усвідомлюю, що це було частиною Божого плану, але тоді я дуже боялася, що помилилася. Хвилювалася: що буду робити без знання мови, вищої освіти, роботи й житла в чужій країні? Але Бог потурбувався про все. Нова робота, добрі люди, усебічна підтримка. І церква — така, якою вона має бути. Без осуду й приниження. Мене вислухали, підтримали, прийняли. Згодом залучили до служіння прославлення. І вперше за багато років я відчула себе вдома. У чужій країні, із чужими людьми і чужою мовою. Я прийшла додому — до свого Батька. І нарешті познайомилася з Ним особисто.
Діана Міцевська