Вірте, люди, у дива!
6 січня 2004 року о 9:45 у цей світ прийшов наш другий син Рафаель. Усупереч невтішним прогнозам лікарів, що я помру до, під час чи після пологів, а дитина народиться з дистрофією, Рафаель народився здоровий, а я залишилася жива, хоч перші місяці після пологів були дуже важкими.
Рафаелю вже виповнилося 20 років. О, дорогий наш сину! Бажаємо тобі щастя, радості, миру від Бога, усіх благословень від неба та землі! Бажаємо любити Господа всім своїм серцем, щиро любити ближніх та бути людиною віри!
Віра в Бога неможливе робить можливим, спонукає ризикувати всім, навіть життям, без повної картини майбутнього. Вона — світло в темряві та дає серцю життя в найскладніших обставинах.
А починалося все влітку 2001 року в лікарні Святого Пантелеймона (колишня назва — Лікарня швидкої медичної допомоги) у Львові.
Ми з чоловіком уже 4 місяці жили в палаті нейрохірургічного відділення після аварії, і весь наш світ був — стіни та територія лікарні. Щоденні сірі будні, рутина догляду, заняття реабілітацією для розвитку навичок життя, покращення майбутнього життя на візку. Одного звичайного дня ми прогулювалися навколо лікарні, і я висловила свою мрію в молитві: «Господи, я так хочу мати дітей, хоча б ще одну дитину (та й старший наш син Любомирчик мріяв про братика), але хіба це можливо в моєму стані... Боже, якби Ти подарував нам ще одну дитину, і це була дівчинка, то ми б назвали її Марʼяна, а якщо хлопчик... Як би ми його назвали?» Мій чоловік Сергій несподівано запропонував особливе імʼя, що єврейською мовою означає Бог Цілитель, а потім через декілька секунд сказав РАФАЕЛЬ... І в серці в цей момент зародилася маленька крихітна віра, що Бог дасть нам сина і в нього буде імʼя Рафаель (бо наш Бог і нині Цілитель, ЯКИЙ зціляє душі й тіла).
Далі продовжилося звичне сіре життя. Ми ще майже рік жили в різних лікарнях Львівщини, у санаторії м. Саки. А повернувшись додому, жили разом із батьками. Звичайно, ми думали про дитину. Але мені уявлялося, що народжуватиму влітку в Києві або десь за кордоном… Але в Бога був запланований кращий час для мене, щоби більше Слави було Йому й більше довіри до Нього. Я випадково дізналася про вагітність після тижня запалення нирок із температурою 40 градусів та прийому сильних антибіотиків. Першою моєю реакцією був страх, що дитина не виживе після хвороби або буде мати проблеми зі здоров'ям. Ну і народжувати випадало взимку — у мою «улюблену» пору року після травми… Та в серці була думка, що все буде добре — і в нас народиться син Рафаель.
Я відвідала жіночу консультацію, щоб дізнатися, як краще виношувати вагітність. Очікувала, що мене вислухають, дадуть професійні поради, але, на превеликий жаль, мене однозначно відправляли на аборт, аргументуючи тим, що це смертельно небезпечно. Ми з чоловіком підписали документ, що беремо на себе всю відповідальність за вагітність, і поїхали додому. У Києві від нас також відмовилися, а щоб поїхати за кордон, то ми не знали, куди їхати. «Господи, — казала я в молитві, — Ти будь моїм лікарем і благослови всю вагітність, щоб я навіть не перебувала в лікарні до пологів!» Згодом ми вирішили залишитися в Луцьку.
Після нашого твердого рішення народжувати дитину, лікарі Луцького пологового будинку з побоюванням, але щиро прийняли нас і з особливою увагою та турботою супроводжували вагітність. Під час моєї вагітності були речі, які я не могла сама контролювати. Наприклад, рухливість дитини, бо через травму нічого не відчувала. Ми регулярно відвідували жіночу консультацію. Мою вагітність супроводжувала чудова лікарка Ольга Василівна Тригуб, і за весь період вагітності я ні разу не перебувала в лікарні. Бог провів, благословив, про все потурбувався, ще й дозволив народитися Рафаелю в переддень Різдва… Я дуже дякую персоналу Луцького пологового будинку за допомогу під час народження, особливо лікарю Михайлу Михайловичу Токарчуку та вже, на жаль, покійному Миколі Аркадійовичу Філіпчуку! Дякую коханому чоловіку, який носив нас двох на руках, коли я виношувала вагітність; сину Любомиру за мотиваційну підтримку; дякую батькам за побутову турботу та емоційну підтримку; родичам та друзям за різноманітну допомогу!
Бог не зцілив мене фізично після аварії, хоча ми дуже цього хотіли, але подарував нам сина й зцілив нас батьківством, дуже втішив. Для нашої родини, для наших друзів і знайомих це велике диво! Ми нагадуємо собі, що Бог із нами, Він живий і реальний, Він цілитель і в наш час. «Віра — це не диво, але вона здатна зробити дива» (Кардинал Ньюман). Ми так потребуємо цього тепер! Вірте, люди, у дива!
