Туреччина пам’ятає…
Після страшного землетрусу в Туреччині я мав змогу побувати в цій країні і вдячний усім, хто став частиною цього скромного проекту. Саме тому я назвав своє свідчення «Туреччина пам’ятає». Ми знаємо, що історія Туреччини тісно пов’язана з ісламом. Але в цій країні живуть люди, які пам’ятають про інше. Вони пам’ятають часи (їм про це розповідали предки), коли на цій землі християнство було дуже сильним. Про це нагадують не тільки сучасні християнські храми, а й ті, що частково або повністю зруйновані. Тут багато біблійних місць, візьмімо хоча б сім церков Асії. Розповідати можна багато, опишу лише деякі переживання й моменти, через які довелося пройти.
Ми були там тиждень. Дорога в обидва кінці була нелегкою. Нас часто зупиняли для перевірки. Після землетрусу правила пересування стали більш суворими, оскільки трагедією користувалися багато злочинців, вандалів, грабіжників. Тому працювала велика кількість поліцейських і військових — ми їх зустрічали скрізь.
Звичайно, те, що ми побачили, словами не передати. Скрізь зруйновані будівлі: десь будинок провалився під землю, десь просто нахилився і готовий будь-якої миті обвалитися, десь просто склалася багатоповерхівка, як гармошка чи конструктор, деякі будинки ніби розвернуло в протилежний бік. Скрізь величезні купи руїн. Картина невимовна: на вулицях стоять діти, батьки… День і ніч палять вогнища й чекають на техніку, щоб дістати з-під завалів близьких та поховати.
Багато районів оточені військами й поліцією через загрозу обвалів будівель. Тому в багатьох місцях не можна зупинятися й фотографувати. Людей можна зустріти різних — від скорботних до озлоблених. Місцеві брати розповідали, що в наметах повно людей, які від страху й стресу не мають сили їсти й навіть пити воду. Просто лежать і чекають кінця. Майже кожні три хвилини чути сирени — мимо пролітає поліція або швидка допомога. Багато зруйнованих магазинів, не вистачає найнеобхіднішого, та й не всі люди можуть собі дозволити щось купити.
Просто роздавати пакети з гуманітарною допомогою було неможливо, бо люди, як бджоли, налітали миттєво. Ми відчували, що наша допомога — крапля в морі. Ми змогли зробити дуже мало, а потреб було неймовірно багато. Я іноді почувався настільки розгубленим, що не знав, за що взятися — таке зі мною рідко траплялося в житті.
Один брат, який організував гуманітарну місію, за три тижні розкинув понад 4000 наметів різного розміру й казав, що йому потрібно їх ще мінімум 20000. Проблема в тому, що невдовзі через спеку не можна буде в них перебувати. Тому з’явилася ідея робити намети типу вагончиків, де можна проживати набагато довше. Один такий вагончик коштує 800 доларів. На жаль, протягом кількох днів нашого перебування там йшли сильні дощі, тому ми не змогли закупити конструкції й змонтувати хоча б кілька штук. Залишили гроші місцевим друзям на 10 наметів, щоб хоча би кілька родин отримали свої тимчасові оселі. Ще одна проблема — немає кому монтувати, бо це непростий процес, який ускладнюється ще й сильними вітрами.
Крім того, мусульмани з християнами майже не співпрацюють, багато агресивних, які підбурюють на конфлікт, кажуть, що християни, агітують, підкуповують, щоб затягти у свою секту. Та все одно багато братів-гагаузів із Молдови, а також віруючі з інших місць їдуть на допомогу. І є дуже багато свідчень, як люди відкривають свої серця Ісусу Христу. Допомога там дуже потрібна. Коли я приїхав у Туреччину, то почув статистику про близько 60000 загиблих, але їх в рази більше. Понад 500000 осель зруйновано і понад 13000000 людей залишилося на вулиці.
Перша наша зупинка була в м. Адана. Там закупили 300 великих і 300 маленьких рушників для наметових таборів, які підтримуються місцевою церквою. Один із таборів на 150 наметів був розміщений прямо на стадіоні недалеко від міста Іскандерун. А так дитячі майданчики, тротуари, спортивні майданчики — усі заставлені наметами. Є загроза епідемії. У цьому місті є церква, яка діє з 1959 року. Її дім молитви колись влада зруйнувала, але люди не відступили від Господа. Нині мають інше місце для зібрань, розташоване воно під житловим будинком, збирається десь 60 чоловік.
Одна з великих проблем у тому, що держава, яка через свою компанію АФАТ розмістила тисячі наметів, не має змоги забезпечувати людей. Не встигають навіть підвозити їжу, воду й медикаменти, не кажучи вже про одяг, засоби гігієни та інші необхідні речі. Для одного з таборів ми купили дітям іграшки, м’ячі. Начебто це щось незначне, але багато батьків були дуже вдячними.
За цей період ми допомогли чотирьом великим таборам. Один із них розміщений в Антіохії. Старий будинок молитви був повністю зруйнований, але вони вже близько року будують новий. Цей вистояв, але поки там тільки бетонна конструкція, тимчасово будівництво зупинено через землетрус та його наслідки. У цій церкві було близько 400 євангельських християн, багато з них загинуло, серед них і пастор з дружиною. Колись у Антіохію за день приїжджало понад 400 автобусів із туристами, а тепер життя тут ніби зупинилося.
Потім ми повернулися в м. Адана — це найбільше місто в регіоні. Там нам зробили пристойні знижки, і ми закупили 300 пар сандалій дітям, підліткам і дорослим,. Купили по 100 комплектів жіночої та чоловічої білизни, 100 літрів шампуню та 50 кг мила, 500 комплектів зубних паст зі щітками. Також 200 літрів соняшникової олії, цілий бус різних серветок, туалетного паперу й інших потрібних дрібниць.
Коли ми поверталися додому, брат із Туреччини запитав, що мені найбільше запам’яталося в цій поїздці. Я згадав кілька моментів. Як двоє дітей сиділи на бетонній плиті, плакали й показували пальцями, що там десь їхні батьки. Як ціла родина відчайдушно розбирала шматки величезної купи руїн, щоб знайти онуків. Як в одному супермаркеті касирка, побачивши, що ми, іноземці, дуже багато купуємо, запитала в перекладача, хто ми. Коли він сказав, що ми християни й приїхали допомагати людям у біді, вона встала, сильно розплакалася й сказала, що, коли була малою, її бабуся водила до церкви, і вона пам’ятає пісні й багато з того, що там відбувалося. Жінка обіймала нас і просила, щоб ми не покидали їх у цій біді. Інші покупці в магазині були настільки зворушені, що самі підійшли й запропонували допомогу. Люди не раз свідчили нам, що пам’ятають, як їх хтось колись водив до церкви й розповідав про Бога. Це і поліцейські, і військові, і багато інших.
25 березня ми зібралися на спільне служіння, де почули, що відбувається в різних регіонах країни. Трагедія охопила 12 областей Туреччини. Скрізь проблеми однакові: не вистачає наметів, одягу, їжі, санітарних матеріалів та засобів гігієни. Місцеві церкви беруть у позику кошти, купують продукти, готують їжу для десятків, а може, й сотень тисяч людей два рази на день. Тільки один мій друг знайшов двох кухарів зі зруйнованого ресторану, платить їм, щоб вони готували, а сам шукає ресурси, щоб нагодувати двічі на день близько трьох тисяч чоловік. Церква в Ескандеруні щодня розвозить по будинках харчові пакети десь на 8000 чоловік. Церква з м. Адана теж годує людей на вулицях сендвічами, які їм безкоштовно жертвують кілька ресторанів.
З усього видно, що праці тут дуже багато. Моліться, щоби Бог нас спрямував і дав мудрості для якомога ефективнішого служіння, щоб Він дав нам бачення, щоб ми відчували Його керівництво і змогли допомогти ще багатьом людям.