Шлях, що називається «Переміна життя»
Один із наших благодійних проєктів охоплює категорію людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Розповім одну з історій. Якось ми зустріли безпритульного, який запитав: «Ви мені можете допомогти?» — «Так, звісно, можемо, що вам потрібно?» — «Я хочу змінити своє життя». На жаль, того вечора ми не змогли його відвезти в реабілітаційний центр. Тому запропонували прийти наступного дня вранці. Завжди робимо таку паузу, щоб пересвідчитися у серйозності намірів. Адже бувають випадки, коли привозимо людину на реабілітацію, а вона в останній момент говорить: «Відвезіть мене назад». Але вранці цей чоловік, якого звати Леонід, чекав на нас. Придбали квиток на потяг, і він вирушив у дорогу. Там його зустріли і почався шлях, що називається «Переміна життя». Ми завжди відвідуємо тих, кого направили в центр, знайомимося ближче, бо ці люди в перспективі мають приєднатися до нашої церкви. Коли приїхали до цього чоловіка, побачили вже зовсім іншу людину.
Подібну історію пережив чоловік на ім’я Володимир. Він теж рік тому вирішив все змінити. Пройшов реабілітацію, повернуся додому, влаштувався на роботу зварювальником — все було гаразд. Але згодом його мобілізували, після підготовки відправили на Сумщину. Перший вихід на завдання — ми втратили із ним зв’язок на 27 днів. Вони були на позиціях, не могли відійти. Він побачив пекло війни, поранення, страждання, біль. До того ж були морози, чоловік відморозив кінцівки. Пальці постраждали, але їх не ампутували, на відміну від його побратимів. Володимир своїх побратимів вчив молитися до Бога. Дехто молився з ним, дехто сміявся. Ті, які молилися, казали, що Бог чує та допомагає. Зараз чоловік вдома, відновлюється, відвідує церкву, готується прийняти хрещення і стати членом громади.
Ми як церква стараємося завжди бути там, де люди. Наша сестра Оксана, відповідальна за денний центр, почала ходити до місцевого будинку культури, де збираються жінки, які плетуть маскувальні сітки для ЗСУ. Ми вирішили приїхати до них із продуктовими пакетами, хлібом, що випікається в нашій пекарні. Подякувавши за їхню працю, вручили пакунки. Поспілкувалися на духовні теми, ближче познайомилися. Мене навчили плести сітку.
Я служу старшим пастором у двох церквах. За цей час пережив різне — зневагу, погрози від різних людей. Але дякую Богу, що Він давав силу не зупинятися. За цей час у церкві виросли нові лідери. З початком війни, багато українських служителів виїжджали, рятуючи свої родини. Ні в якому разі не засуджую їх, тим більше, що виїхавши за кордон, багато з них продовжують служити. Але ті, хто лишилися, сьогодні бачать, як церкви в Україні зростають. В Шепетівці громада за рік збільшилася на 67%. Частина з цих людей — новонавернені, а частина — прийшли з інших церков. Згадую час, коли все починалося з 3-4 осіб, а зараз — 40. Приїжджаючи на служіння, бачиш заповнену залу і радієш, що роки, посвячені Шепетівці, пройшли не даремно.
Василь Перепелиця, Хмельницька область, уривок з листа