Роздуми під час хвороби сина
Перш за все дякую Богові, за всіх, хто згадував нас у молитві, поки ми з моїм сином, який і є основною причиною нашого перебування в лікарні, лежали в стаціонарі... А також за тих, хто знайшов час і прийшов нас відвідати. Хай благословить вас Бог!
Хочу поділитися з вами однією думкою, яку отримав під час молитви біля ліжка дитини вночі в лікарні. Молячись, я згадав текст із Писання, у якому Христос говорить такі слова: «Відійдіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його» (Мт.25:41) — і міркував над ним.
Відразу хочу застерегти, я не претендую на істинність тлумачення цього тексту, можу помилятися, але те, що отримав, зрозумів, що отримав не для себе...
Насамперед хочу зауважити, що люди, до яких говорив Христос, чули про «найменших братів», знали й бачили їх. Адже Він сказав «цих», значить, це були відомі їм душі... Але з якоїсь причини проігнорували їх. Або бажання особливого не було, або часу, або на те були насправді вагомі, як вони думали, причини — як у левита й священика з притчі про доброго самарянина... Але коли ці люди потім постали перед Христом, то вже про причини розмова не велася. Я думаю, що там їм було пред'явлено все, що підтвердило їхнє неправильне ставлення до ближнього — а значить до Бога. І вирок Христа — прокляті! Це жорстко, чи не так?
Так от про що я: чому Христос все це сказав, говорячи про хворих, ув'язнених та інших людей? Ми можемо зробити висновок, що ці люди були в нужді, і будемо праві, але в якій нужді? Хіба про матеріальну скруту так сильно переживав Господь? Думаю, не тільки про це.
Перебуваючи в лікарні з Максимом, я не був отим «хворим» із притчі, тобто не про мене мова. А ось, спостерігаючи за сином, міг побачити в його очах певну тугу за родиною й друзями, хоча він хлопець товариський, швидко знаходить нових друзів і вміє адаптуватися в будь-якій обстановці. Тож я щось зрозумів в цій ситуації. Коли людина знаходиться в складних обставинах різного типу (чи це лікарня, чи в'язниця, чи голод, чи потреба житла), то перше, в чому вона має потребу — щоб хтось проявив свою увагу й поставився правильно, по-людськи, навіть якщо людина того, на перший погляд, не заслуговує... І не важливо, у який час це сталося — тепер або під час гонінь, які були або будуть, не в цьому суть.
Коли я увірував, то став активно проповідувати Євангелію, їздити по лікарнях і тюрмах. Брав із собою продукти, Євангелії та іншу літературу. Ми з молоддю співали, проповідували й молилися за людей, які там були. Багато людей слухали Слово й плакали. Іноді, коли ми давали продукти, вони від них відмовлялися й казали, що їм цього не можна або що їм не це важливо, а те, що ми просто прийшли! «Ми нікому не потрібні! А вам, виявляється, потрібні!» Але це були люди не з церкви, ми проповідували їм Слово й вважали, що це нормально — у них же немає стільки друзів, братів і сестер, як у нас.
Пройшло кілька років – і це практично стерлося з моєї пам'яті, але одного разу вночі мене розбудив голос, я вірю, це був голос Святого Духа: «Ти залишив першу любов!» Це не прозвучало як докір, а просто як факт... Прокинувшись, став міркувати в тривозі, як це відбулося, чому, де, коли це сталося? Як я цього не зрозумів, не помітив?! І знаєте, що чітко сфокусувалося в моїй голові? Я згадав, що в нашій церкві є один брат, про якого чув буквально сьогодні, мій знайомий, не дуже близький, і він зараз перебуває в лікарні... Тоді я все зрозумів! Вранці пішов на зібрання, а потім, зібравши молодь, сказав, що нам потрібно відвідати цього брата, обов'язково! Але хто не хоче, може не йти... Усі погодилися піти. Купили фруктів, взяли гітару й пішли до хворого. Коли він нас побачив, на його очах виступили сльози. Ми заспівали, помолилися, на прощання він знову зі сльозами на очах сказав: «Ніколи я так сильно не утверджувався в Бозі та Його реальності, як сьогодні! Я нікому не потрібен! Ніхто з друзів, рідних, братів за цей тиждень до мене не прийшов... І сьогодні вночі я плакав перед Богом і сказав Йому: «Господи, я нікому не потрібен! Мої близькі й друзі не мають часу до мене прийти, а мені так важко на душі! Прийди до мене! Пошли до мене кого-небудь, якщо я потрібен Тобі... Пошли тих, кого я не чекаю! Скажи, утіш, підбадьор! Я так цього потребую!» І коли ви прийшли, я утвердився в тому, що потрібен Господу!» Він обняв нас — і ми пішли, наповнені Божі Духом, переживаючи Його присутність. Я твердо був упевнений, що ми відвідали не брата нашого, а відвідали Самого Христа! Розумієте? Радіючи, ми йшли на зупинку, в серцях співаючи Господу! Це було сильно! Але я запам'ятав цю фразу — «я нікому не потрібен», і це сказав християнин, який знає Бога, має багато друзів і братів...
Коли людина перебуває в лікарні — то це не одне з найприємніших місць, обстановка там не з кращих. Оточують хворі люди зі схожими проблемами... Це важко. Хто лежав у лікарні, знає. Але коли до тебе приходять друзі, брати, сестри, спілкуються з тобою і підкріплюють тебе словом, може, псалом заспівають, помоляться за тебе — це щось! Повірте, дорогоцінні! Хоча, звичайно, не всі це розуміють, але з прожитого, може, і не довгого життя, іншого висновку зробити не можу!
І ось який я зробив підсумок. Був винесений страшний вирок тим, які були по ліву сторону: «Відійдіть, прокляті, у вогонь!» Але, Боже, це ж ті, які до церкви ходили, Тобі служили, співали, проповідували за кафедрою! Чому у вогонь? «Так, тому що Я кликав і потребував вас не в домі молитви раз або два рази на тиждень, не на з'їзних зібраннях, а в лікарні, в тюрмі, в інших важких обставинах! Ви знали про це, чули, бачили, читали й могли допомогти, але не захотіли, не зробили!» А інші — особливо про це й не думали, тому що просто не розуміли, як можна по-іншому, але робили, робили, робили! Вони так жили! А знаєте чому? Тому що у всіх людях вміли бачити Христа! Не гріх, не проблемність, не неприємність, не відторгнення — а Христа! І таким Він скаже: «Благословенні! Увійдіть у радість Пана свого!» О, алілуя! Тоді по-справжньому заспіває той, хто зрікався себе заради іншого; той, хто може в церкві особливо й не співав, але співав для хворого — і це було для останнього як ангельський спів або проповідь у Дусі; той, хто умів бачити Христа в потребах! Допоможи нам всім, Господи, пізнати це! І якщо ми чуємо, що брат або сестра в труднощах (молодий, старий, дитина або середніх років — не важливо), допоможи не сприймати це просто як інформацію, яка так часто звучить у наші вуха або читається в чатах церковних, а як голос Христа, що говорить: «Я тут на вас чекаю!» Дай сили нам, Боже, не полінуватися, сходити, провідати, заспівати, підтримати, підбадьорити, помолитися за цю людину! Він нас чекає, Ісус нас там чекає! Амінь!
До цього часу пухлина на голові мого сина гноїлася й була сантиметрів 4-5 діаметром. Але коли я передав це слово в народ, наступного дня пухлина стала в півтора раза меншою й перестав іти гній. Ще через три дні Максиму перестали колоти антибіотик, а наступного дня виписали, дивуючись, як це могло так швидко зажити. Але це — Господь!
Люблю вас всіх і молюся за вас, благословенні!
P. S. І якщо в лікарні лежить ваш ворог, відкрию вам один секрет: відвідайте його, повірте, він вас чекає найменше! І після цього ви можете стати друзями. Я пам'ятаю, коли я ще не знав Бога, якщо мені потрібно було з людиною поправити стосунки й вона лежала в лікарні, я йшов до неї — і ми після цього ставали набагато ближчими й навіть друзями... Виявляється, це працює!