Петро та Яна Синюки: Місія в християнську країну

30.11.2020
0
255

Лучани Петро та Яна Синюки — місіонери. 10 років свого життя посвятили, щоб свідчити про Христа та розвивати євангельські церкви за межами рідного міста. 6 років були в Криму та майже 4 — у Хорватії. Разом з ними — п’ятеро їхніх дітей, старші активно допомагають. Щоб займатися місіонерським служінням на Балканах, Синюки залишили бізнес та вивчили хорватську мову. Про труднощі, перші плоди служіння і те, навіщо їхати на місію в християнську країну, розповідають Яна та Петро.

Місія в Севастополь: покинути все ради Христа

Подружжя каже, що їхня перша співпраця з місією «Голос надії» в Криму була і ефективним навчанням, і хорошою практикою, і підготовкою до переїзду в Хорватію. Досвід, який вони здобули там, дуже допоміг на Балканах. Поїхати у Севастополь запропонував друг. Наважились тільки через 4 роки. Це був 2010 рік. Прийняти рішення допомогло те, що вони мали працювати з командою, допомагати місцевим християнам, а не починати все повністю з нуля.

«Було важко покинути звичне середовище у Луцьку і поїхати туди, де 7 людей в церкві», — пригадує Яна. «Коли ми від’їжджали, я мав невеликий бізнес, який приносив прибуток. Довелось довіритись Богу в тому, як надалі організовувати і поєднувати роботу і служіння. Якийсь час я ще на відстані керував справами, але потихеньку все прийшло до логічного завершення. Так я побачив, що Бог вірний у Своїх обіцянках і що Він потурбується про всі потреби, якщо виконувати Його волю», — каже Петро.

У церкві зібралася молода та активна команда місіонерів та служителів, які з запалом свідчили про свою віру. Врешті вона виросла і стала для Петра та Яни сім’єю. «Ми бачили, як в такому маленькому середовищі вирішувалися складні життєві питання, коли люди довірялися Богу, приймали Христа і в їхні життя приходило благословіння, як люди зцілювались і змінювались…» — говорить Яна. «Церква — це Божа відповідь на потреби людей. Христос безпосередньо приходить в життя людей через Церкву», — додає Петро.

Там довелося вперше переглядати свої «культурні» цінності. У церкві були люди з різних місцевостей і з різними менталітетами. «Хтось був із материкової Росії, хтось з регіонів України, хтось — корінний житель Севастополя. Більше ніж 60% людей, які там жили, вважали себе росіянами. Нам довелось переважно розмовляти російською мовою. Ми старались не піднімати у церкві питання, які могли роз’єднати нас, а більше звертали увагу на те, що об’єднувало», — ділиться Яна.

Місія в Хорватію: спроба № 5

Прийшов момент, коли подружжя відчуло, що хоче рухатися далі. Після періоду роздумів, вагань і пошуку Божого керівництва, поїхали на Балкани. Хоча спочатку у співпраці з місією «Голос надії» була спроба закріпитись у Боснії. На місію покликали три сім’ї, але виявилось, що боснійці не були готові їх прийняти, бо це була для них перша співпраця з місіонерами Східної Європи.

Згодом всі переїхали у Хорватію і спробували закріпитися там. Проте не вдалося владнати справ з паперами, а дітям на той момент потрібно були йти до школи, тож повернулись в Луцьк. Протягом року намагались отримати дозвіл на перебування в балканській країні.

«Хорватія — складна країна для іноземців, вона моноетнічна, там 90% — хорвати. Вони доволі закриті, бережуть свою ідентичність. 4 рази ми були в посольстві, привозили одні папери, інші…» — розповідає Петро. Якийсь час папери «кочували» у Хорватії від одних інстанцій до інших. Потім виявилось, що працівниця, яка мала ними займатись, була на тривалому лікарняному і документи просто лежали без розгляду на її робочому столі…

Врешті місіонери вирішили знову поїхати до Хорватії. Спочатку виглядало все безнадійно. Справи зайшли у глухий кут. Господь втрутився несподівано там, де вони найменше цього чекали: «Дайте їм цей дозвіл. Під мою відповідальність з усіх питань», — безапеляційно сказав начальник місцевої міграційної служби своїм підлеглим. Так дві сім’ї українських місіонерів офіційно відкрили волонтерську візу. «В цей день ми вже чотири роки поспіль святкуємо таке собі сімейне свято, згадуючи знову і знову, як Господь вийшов нам назустріч», — розповідає подружжя.

2,5 роки Петро і Яна прожили в портовому містечку Плоче, на узбережжі Адріатичного моря. «У Плоче не було церкви, ми працювали, щоб вона там з’явилась. Там було кілька людей, які не могли об’єднатись між собою», — каже Петро. — Благословінням було те, що працювали в команді з друзями. І трудилися, і проводили час разом, ділили і радості, і тривоги, і надії. Тож місцеві віруючі та симпатизуючі вірі, спостерігаючи нашу спільність, самі загоралися бажанням приєднатися».

Майже щотижня вони їздили у Боснію. Допомагали місцевому пастору проводити зібрання, влаштовували домашні групи, євангелізували, роздавали літературу… До них на практику приїжджали студенти з місіонерської школи, які допомагали у служінні. Згодом сім’я переїхала в іншу частину країни, де перебуває до сьогодні.

Діти — теж місіонери

У всьому, що роблять Петро та Яна, їм допомагають діти. У сім’ї їх п’ятеро. Троє — школярі, старша дочка навчається в гімназії. «Ми їм пояснили, і вони прийняли те, що вони — частина нашої місії. Вони також місіонери. Діти підтримують нас у молитві, служінні», — каже Петро.

Також завдяки дітям зав’язуються нові стосунки — з вчителями та батьками їхніх однокласників. «Дітки дуже допомагають у плані благовістя. Вони мислять у цьому напрямку. Запрошують друзів та класних керівників додому, — каже Яна. — У нас невелика церква, нема молоді, тому їм сумно, що вони одні. Ми радимо їм шукати друзів у школі».

Найстарша донька чудово вивчила хорватську мову, літературу, історію, географію… Вона є прикладом для інших дітей. Вчителі дивуються, як дівчинка з іншої країни досягла таких успіхів. Взагалі всі діти добре вчаться, тому хорвати із зацікавленням спостерігають за ними. Якщо люди ще й знають, що в сім’ї хороші стосунки, то стають відкритішими до глибшого спілкування.

Комусь цікаво спілкуватись з іноземцями, комусь треба час, щоб придивитись. У когось є стереотипи про християн-протестантів, хтось про це не знає зовсім нічого: люди запитували, наприклад, чи святкують вони Різдво.

Живуть місіонери при церкві. Кажуть, що їхня місіонерська віза передбачає, що вони не можуть заробляти жодним чином. Це жорстко контролюється. Часткові витрати на їхнє проживання і служіння у Хорватії бере на себе місія «Голос надії», допомагають друзі, якусь частину бере на себе хорватське об’єднання євангельських церков. «У нас були різні часи, але завжди були заповнені потреби. Завжди було що їсти і чим заплатити за лікування, якщо хтось хворів, завжди була машина, яка їхала… Бог про все турбувався вчасно», — каже Яна.

Вивчили хорватську, щоб краще розуміти людей

У Хорватії від найперших днів місіонери намагалися спілкуватися хорватською. Яна врешті вивчила мову і навіть проводила уроки для інших. «Знання мови було ключовим моментом для знайомств, тому що люди чули акцент, розуміли, що ми іноземці і запитували, звідки ми і чому приїхали. Це завжди можливість привернути увагу і говорити про те, що нас сюди привело насправді, і про те, чому людям потрібна жива віра в Ісуса Христа, — каже Яна. — Вивчаючи мову, ми краще розуміли менталітет людей, сталі вирази, мислення». Петро додає, що говорити ламаною хорватською — краще, ніж ідеальною англійською чи якоюсь іншою мовою. Місцеві жителі розуміють, що іноземець старається говорити так, як вони, і більше відкриваються для спілкування.

Подружжя розповідає, що у хорватів через вплив сусідніх країн поєдналися турецький, німецький та слов’янський менталітети. У щоденних звичках, способі життя, кухні, культурі, поведінці, ставленні один до одного відчуваються традиції і заходу, і сходу. «Якби ми сиділи в кафе у Боснії чи Хорватії, то не могли б так спокійно спілкуватись, як в Україні. Якщо збирається 3-4 людини, вони говорять дуже голосно», — зауважує Яна. «Для них нормально вранці годину пити каву в кав’ярні, а тоді йти на роботу», — додає Петро.

За словами місіонерів, з балканцями складно будувати тривалі стосунки. З ними треба бути дуже обережними у словах, поглядах, адже вони можуть обірвати спілкування з людиною навіть через невелику образу. Вони відносяться добре до українців, але їм важко прийняти від них настанови чи визнати свою неправоту. «Ми до сих пір намагаємось зрозуміти, як можемо їм проповідувати, — зізнається Петро. — Це люди, які вважають себе віруючими, але багато хто розчарований у церкві. Вони ходять до церкви, бо так вчить традиція, але не знаходять відповідей на насущні життєві питання. Їхня віра абсолютно не впливає на їхнє життя».

«Я часто в себе запитувала: «Що ми тут робимо, якщо країна – християнська?» У Хорватії 90% людей — католики. У школі обов’язковим предметом є віровчення по католицькому катехізису. Всі діти знають, хто такий Христос, для чого Він приходив на землю, за що помер. Я не розуміла, чому вони знають Євангеліє, але не живуть по вірі», — каже Яна. Додає, що серед хорватів часто зустрічаються зіпсовані стосунки, гостра критика на адресу один одного. Як всередині сімей, так і на рівні різних груп у суспільстві. Людям надзвичайно складно прощати помилки і приймати тих, хто відрізняється. Стандарт практичної чесності та моралі, яким живе більшість, дуже різниться з тим, який обговорюється в релігійному середовищі. Вранці люди йдуть на месу, а після обіду можуть лаятись на Бога. Вилаяти Боже ім’я — це загальноприйнятий спосіб передати якісь надзвичайно негативні емоції.

Найбільша деномінація – «більше не ходжу в церкву»

Найчастіше хорвати запитують місіонерів, у чому відмінність їхніх віровчень. «Місцева католицька теологія передбачає виконання обрядів, таїнств. Вони вірять, що спасіння людина отримує відвідуючи месу і беручи участь в причасті та інших священнодіях. Ми ж розуміємо, що спасіння не досягається списком хороших справ і чеснот», — розповідає Яна.

Місіонери не йдуть в католицькі церкви зі словами, що там все роблять не правильно і всім треба перейти в євангельські. Тим, хто шукає Бога, вказують на Христа. В особистих розмовах з людьми розповідають про стосунки з Богом, які відображаються у практичному житті християн. Робота місіонерів сфокусована в першу чергу на тому, щоб допомогти євангельським церквам, об’єднати їх, «оживити» віру, оскільки багато церков занепали.

«Євангельський п’ятидесятницький рух у Хорватії налічує близько 40 церков. Деякі з них «на пенсії» — формально є, але фактично не діють. За кількістю це приблизно 1500 людей. Християн усіх протестантських напрямків — не більше 4-5 тисяч на країну. Найбільша деномінація — «більше не ходжу в церкву», — розповідає Петро. Зауважує, що така ситуація — одна з найкращих серед балканських країн. Є церкви, де батьки «втратили» дітей — ті відійшли, як тільки їм виповнилось 18 років. Всі. Ціле молоде покоління. Щось відбулося, що старші не змогли передати свої цінності та віру.

Сам євангельський рух і більшість церков порівняно «молоді», тому місіонери стикалися з проблемами, яких не бачили в себе вдома. Мало хто із місцевих служителів бачив на практиці, як має функціонувати здорова церква, добра наука, зв’язок між поколіннями. «В Україні у молоде покоління вкладають, бо знають, що згодом буде плід. Є позитивна динаміка і позитивний досвід. Є люди, які живуть посвяченим життям і є прикладом для інших. На Балканах таких — одиниці», — розповідає Яна. Часто служителі «вигоряють». Людина береться за служіння, а через 4-5 років бере паузу. Поширене явище, коли пастор каже: «Мене три місяці чи пів року не чіпайте, я відходжу від усіх справ».

Якщо додати щось до Євангелія, воно втрачає силу

До Петра та Яни часто приходять люди, розчаровані своїм релігійним життям в рамках традиційної церкви. Вони зізнаються, що виходять звідти порожніми, не знаходять відповідей на багато запитань. З цим їм і допомагають місіонери. Розмови бувають несподівано глибокими.

«Я приходжу до висновку, що коли змішувати Євангеліє з чимось ще, воно втрачає свою суть і силу, – ділиться роздумами Яна. — Євангеліє — це добра новина про те, що Христос може і хоче нам допомогти в нашому безсиллі змінити своє життя і себе, знайти Бога і примиритися з Ним. Ми маємо Спасителя, який зробив за нас те, чого ніхто з нас зробити не міг. Та якщо ми надіємося на свої добрі діла, обряди і виховання, то нам не потрібен Спаситель… ми й самі «знаємо», як дійти до Царства Божого. І тоді Спаситель не спасає, а Євангелія не має сили міняти життя», — каже Яна. Тому в розмовах з людьми вона намагається підвести їх до реальної оцінки свого життя: подивитися, чи їхні справи допомагають їм пізнати Спасителя, Боже серце, Його наміри і цілі, чи приносять вони мир, радість і задоволення у вірі, чи змінюються їхні серця і стосунки з найближчими людьми.

Місіонери кажуть, що в них немає мети привести людину в конкретну церкву. Мовляв, головне привести до Ісуса Христа, а далі Бог обовязково її скерує, якщо людина сама зробить вибір Йому довіряти. «На Балканах нам довелося міняти свої погляди на успішність служіння. Спочатку нам дуже хотілося бачити як церкви, де ми служимо, кількісно зростають. Щодо цього ми відчували себе мало ефективними. Але якщо мислити такими категоріями, то треба збирати речі і їхати додому, — говорить Петро. — На Балканах є місіонери, які по 30 років служать, а церкви особливо не ростуть. Зате зростають ті, хто народились у вірі. Їх мало, але вони є. І на тлі загальної духовної темряви їхні життя і свідчення — як зірки, які світять яскраво». Місіонери готують ґрунт, сіють зерно Слова, пам’ятаючи, що пророщує Бог. Багато людей близькі до того, щоб примиритись з Богом. На сьогодні вони ще не готові до цього, але потенційно ситуація може невдовзі змінитися.

У сім’ї Синюків на Хорватію великі плани. Кажуть, якщо на це буде Господня воля, то працюватимуть над тим, щоб будувати міцні стосунки між місцевими церквами, разом молитися за духовне пробудження країни та налагоджувати зв’язок між поколіннями, друзями, спільно робити все можливе для того, щоб духовна ситуація мінялася. Планують влаштовувати євангелізації, молодіжні табори, нові групи із вивчення Біблії… «Чим більше Євангеліє буде проповідуватись і показуватись на практиці, тим буде краще спрацьовувати. Вірю, що одна чи кілька людей, які горять, можуть запалити інших і цей вогонь зростатиме у геометричній прогресії. Просто треба рухатись маленькими кроками далі», — каже Петро.  

Наталя Хвесик, svitogliad.com

 

 

 



Додати коментар

Пожертвувати