Мене вилікував Господь!
Благослови душе моя Господа і не забувай про всі добродійства його... (Пс.103:2)
Непохитно надіюсь на Господа, і Він прихилився до мене... (Пс.40:2)
Мене звати Андрій Ковальчук. Я родом із села Городок, що неподалік від Прилісного (колишній Маневицький район). Виконую пресвітерське служіння. Раніше я був невіруючим, але в моє життя, у мою сім’ю та родину прийшов Господь.
27 серпня 2007 року я тяжко захворів. У той день хотів вийти на вулицю, штовхнув двері, вони відчинилися, а я впав — у мене стався інсульт. Паралізувало правий бік — руку і ногу, відібрало мову. Люди йдуть по дорозі, я ж не можу їх покликати на допомогу. А мені тоді не було й 30 років. Дружина — на роботі. Добре, що батько прийшов до мене. Побачив, що я лежу, і поїхав по медичку. Вона оглянула й наказала негайно везти в лікарню. Повезли мене в Прилісне. Там лікували 10 днів, а після цього направили в Луцьку обласну лікарню. Приїхав туди з дружиною, як раптом вдарив другий інсульт по лівому боці. А минув тільки місяць після першого. На цей раз у мене відібрало ліву руку та ногу, а також мову. Лікували, але краще не ставало. Відправили додому, а мені все гірше та гірше. У тілі стала набиратися вода, стали набрякати живіт, руки та ноги. Пульс — 120 ударів на хвилину. Знову звернулися до лікарів у Прилісному, а потім у Луцьку. А вони сказали, що моє серце дуже збільшене і слабке, і що його треба міняти. Потрібна операція з пересадки серця. Після різного лікування дружина поїхала в обласну лікарню просити направлення до лікарів у Київ. Як тільки зайшла, її відразу запитали, чи я не помер. Направлення не дали. Сказали, що я можу померти в дорозі, що для цього потрібна спеціальна реанімаційна машина. А я справді був у дуже тяжкому стані: тільки шкіра й кості, а ще вода у всьому тілі. Лікарі радили дружині заспокоїтися, берегти своїх двох дітей, бо, мовляв мені вже ніщо не допоможе, що все йде до кінця. Але ми все-таки зібралися в Київ, в інститут кардіології. Там мене лікували понад 20 днів. Діагноз підтвердили — потрібна пересадка серця. Навіть якби я продав усе майно, це була б тільки маленька частка того, що потрібно для операції. Виписали мені торбу ліків і розписали, як їх пити. Спав я тоді сидячи, підпертий подушками, із піднятими ногами, щоб вода відтікала. Рухався мало, по кімнаті трохи ходив, інколи виходив на хвильку на двір. Думав, що, мабуть, буду помирати. Але всередині щось говорило: ще рано, ще не пора. Бо хоч було в мене два інсульти, але відновилася чутливість рук і ніг, відновилася мова. То чому ж я маю вмерти?
У нашому селі була євангелізація. Ходили віруючі по хатах і запрошували людей. От моя дружина зі своєю подругою пішла. Потім вона стала частіше ходити на зібрання. Покидала двох дітей, відпрошувалася в мене — і йшла. А я був противником цього. У нас в родині немає віруючих. Я казав: «Не йди, я можу вмерти. Навіщо тобі туди їхати?» Але вона просила — і я дозволяв. На одному зі служінь до дружини було пророче слово: «Неси його на руках молитви щоденно, щоденно клич до Господа, бо є милість для цієї душі. Пильнуй, щоб не опустилися руки твої, не відкладай, не відкладай і не бійся, що він завтра відійде. Якщо будеш молитися за душу, то помилую і тіло». Дружина переписала ці слова мені. Я їх читав і нічого не розумів. Думав: звідки той чоловік знає, що я десь живу в Городку, що я слабий? Мене вражали слова «не залишай і не бійся, що завтра відійде». Бо ж я міг відійти в будь-який час.
Коли мене стали запрошувати на зібрання, то сильно опирався. Стала й дружина просити, казала: «Андрію, поїдь хоч раз. За тобою приїде машина, дві годинки в зібранні посидиш». Кажу їй: «Ну якщо раз, то поїду». Думаю собі: хай відчепляться. Але поїхав раз, і другий, і третій… Коли приїжджав на зібрання, то мені ставало краще, ніж вдома, так не боліло, не було так тривожно. Я легко відсиджував дві години, хоча думав, що не зможу. Мені здавалося, що і набряку немає, але коли приїжджав додому, то ноги знову набрякали й навіть не влазили у взуття.
Час ішов, а я жив. Ще раз поїхав у Київ на перевірку. Там обстежили і серце, і мозок, сказали, що стан важкий, що все одно треба пересаджувати серце. А воно стукало так, що я чув кожен удар. Печінка у поганому стані, у нирці великий камінь — до сантиметра. Тобто всі органи організму дали збій.
Коли я відвідував зібрання, то чув свідчення про Божі зцілення. Мені стали часто приходити на пам’ять слова пророцтва, особливо та частина: «коли будеш молитися за душу, то зцілиться і тіло». Я став усвідомлювати, що мені треба покаятися. Коли сидів на зібраннях, то здавалося, що кожна проповідь, яка там звучала, була про мене. Не раз дивувався: звідки вони знають моє життя. Якось, коли був на служінні в Прилісному, то вирішив покаятися, встав і вийшов наперед. Це був 2011 рік. Лікарі пророкували, що я проживу при доброму лікуванні рік, максимум два, а я жив майже чотири.
Мені доводилося бачити Женю Поліщук, яку оздоровив Господь. Я сидів на першій лавці, навпроти, коли вона була в Чорнижі і там свідчила. Поступово і в мене виростала віра, що Бог мене зцілить. Я не знав, як це буде, але мав певність, що саме в день водного хрещення буду здоровий. Наблизився той день. Я зайшов у воду, вийшов — нічого особливого не сталося. Але коли приступив до Господньої заповіді, пригубив чашу з вином — то стало щось незвичайне робитися в моєму тілі. Мені стало дуже жарко, хвиля тепла пройшла. Після цього стало так легко, так добре!
Але коли приїхав додому, то знову став пити таблетки. П’ю день, другий, третій, але якесь відчуття, ніби вони мені заважають. Кажу дружині та дітям: «Стаємо на коліна, будемо молитися, бо я більше не питиму цих таблеток». Дружина каже: «Що ти робиш? Це ж лікарі призначили». Мені тоді навіть у голову не приходило, що так відразу покинути ліки не можна, це могло закінчитися катастрофою. Я поїхав на роботу. Не вживав таблетки місяць, другий, третій, працював — і все було добре. Настав час їхати в Київ на чергове обстеження. Зазвичай, я туди ледь доїжджав. А то — їду сам, почуваю себе добре, не втомлений, впевнено стукаю у потрібні двері. Кажу: «Я вже здоровий». Стали оглядати моє серце на УЗІ, дивуються: воно було збільшене майже в три рази, а тепер в нормі. Наказали, щоб я знову приїхав на огляд через шість місяців.
Я ж усім розказую, що здоровий, що мене Бог зцілив. Постійно в роботі. Приїхав у Київ через вісім місяців. Зробили УЗІ серця, нирок, печінки — усе в нормі, навіть каміння в нирках немає. Той лікар, що робив огляд, сказав, що якби він сам не робив УЗІ першого разу, то не повірив би. До сьогодні ніяких таблеток не приймаю, відніс їх у Прилісне, в амбулаторію. І там дивувалися моєму оздоровленню.
Мені радили поставити донорське серце, але чи воно прижилося б? Сам Господь поміняв моє серце, забрав хворе кам’яне, і дав здорове плотяне. Це зробив люблячий Господь, щоб моя віра ще більше зміцнилася в Ньому. Скільки милості я пережив за цей час! Якщо Господь щось допускає, то Він і проводить.
За мене не раз запитували, чи я ще живий. Одна лікарка, зустрівши, допитувалася, чому я в них не лікуюся. Я сказав, що увірував, покаявся, став служити Богові — і став здоровий. Мене вилікував Господь!