Бути поруч: шлях від місіонера до помічника військового капелана
Віталій Міцевський — помічник капелана 23-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Член церкви ХВЄ «Сіон» м. Луцьк. На запрошення «Радіо «Марія» служитель ділиться історією свого покликання — від місіонерських поїздок до служби в лавах ЗСУ.
Навернення та місіонерство
Я зростав у християнській різноконфесійній родині: мама мала протестантське коріння, тато — православне. Проте вдома завжди панувало порозуміння, і саме в цій атмосфері я дозрів до свідомого рішення — йти за Богом і підкорятися Його Слову. Це сталося, коли мені був 21 рік, невдовзі після повернення зі строкової служби.
Тоді в мене з’явилося нестримне бажання робити щось для поширення Євангелії. Я долучився до місії «Голос надії» і певний час служив місіонером на території держави, яка нині, м’яко кажучи, є не дружньою до нас. Це був мій перший серйозний досвід «виходу за межі».
Руйнування шаблонів та пошук нових знань
Місіонерство навчило мене головного — гнучкості. Спочатку я намагався впроваджувати «шаблони» служіння, перейняті у своїй церкві, але в іншій культурі вони просто не працювали. Доводилося вчитися на практиці, шукати нові методи, щоб зробити Боже Слово доступним та зрозумілим для людей, до яких ми прийшли.
Цей досвід допомагає мені й сьогодні, у лавах Сил оборони. Я й досі вчуся служити людям, чути їхні потреби та відповідати на них, не нав’язуючи стандартних відповідей.
Хорватія та покликання до душеопікунства
Я — інтроверт. Мені добре наодинці із собою. Тому все, що сталося далі, я сприймаю як явне Боже провидіння. У 2021 році ми з дружиною раптово вирішили поїхати до друзів-місіонерів у Хорватію. Там Господь спонукав мене до вивчення сфери душеопікунства (пастирської опіки та психологічної підтримки).
Для людини, яка любить тишу, це був виклик — робота з людьми, їхнім болем та внутрішнім світом. Я почав читати книги, проходити курси, ще не знаючи, що за кілька місяців розпочнеться широкомасштабна війна. Тепер я розумію: Бог готував мене заздалегідь.
Повномасштабне вторгнення і волонтерство
Коли почалося велике вторгнення, я поринув у волонтерство — вантажі, допомога переселенцям. Але бажання працювати саме з душами людей не зникало. Одного дня мій пастор запитав: «Ми їдемо на навчання з капеланства, хочеш із нами?» Це прозвучало як грім серед ясного неба. Це була відповідь.
З початку 2023 року я став капеланом-волонтером. Ми відвідували 100-ту, 14-ту та 24-ту бригади. Привозили допомогу, молилися, підбадьорювали. Але з часом я відчув незадоволення. Наші візити тривали годину-дві, а дорога займала дні. Хлопці потребували більшого — вони потребували, щоб їх вислухали.
Початок служіння помічником капелана
Я зрозумів, що не хочу просто «бувати» в підрозділах, а хочу бути поруч із бійцями постійно. Оскільки ще здобуваю вищу освіту, не міг одразу обійняти посаду капелана, тому шукав можливість стати помічником. Невдовзі з’явилося місце у 23-й бригаді.
Сьогодні мої обов’язки складаються з двох частин. За статутом, помічник капелана — це військовослужбовець, який охороняє капелана, адже сам капелан не має права брати до рук зброю. Але водночас я виконую духовні функції: якщо капелан відсутній, я проводжу служіння та підтримую воїнів. Мій графік інтенсивний, але я зберіг звичку, яку виробив ще під час служіння в шпиталях. Щоранку, поки всі сплять, я шукаю час для молитви та читання Писання на самоті. Це мій «внутрішній монастир», який дозволяє потім виходити до людей і віддавати їм те, що я отримав від Бога в тиші.