Бог беріг мене з самого дитинства

29.02.2020
0
120

Хочу розповісти про те, як я навернувся до Бога та як складалася моя доля до цього. Аналізуючи минуле, я бачу, як Бог із самого дитинства беріг мене. Зі мною ставалося безліч неприємностей, у яких життя висіло на волосині, але Бог не допустив моєї смерті, а вів, наближаючи до Себе.

Я народився 15 липня 1960 року в невеличкому селі Пермського краю в Росії. Коли мені було близько року, стався трагічний випадок. Батько підшивав валянки, а мама пішла доїти корову. Раптом я дуже сильно розплакався, дуже голосно кричав, а батько не витримав і вколов мене шилом у піднебіння. Коли мама ввійшла в кімнату, то побачила, що я захлинаюся кров’ю. Мене швидко відвезли в лікарню. А батька арештували, і відтоді я його більше не бачив. Моя мама була дояркою, турбувалася про мене й двох моїх братів та сестру. Але одного разу не стало і її. Мені було всього сім років, коли вона ослабла від раку й померла на моїх очах. Після цього мене відправили в дитячий будинок, де я жив до 17 років. Після закінчення восьмирічки вступив в училище в Пермі на автослюсаря.

Коли навчався в ПТУ, держава забезпечувала мене потрібним для життя й видавала всього 9 рублів на кишенькові витрати. Але тих грошей не вистачало на кіно, морозиво й решту речей, яких так хотілося підлітку. Одного разу я поїхав на електричці на елеватор, де завантажували баржі зерном, щоб заробити ще трохи грошей на кишенькові витрати. Сів в електричку без білета, тому що в мене не було ні копійки. Думав, що проїду так. Електричка набрала ходу й від’їхала від станції, а я встав між вагонами. Швидкість поїзда збільшувалася, і, щоб не впасти, я зайшов у вагон. Тільки відчинив двері, як дорогу мені перегородив контролер. Він запитав, де мій квиток, я відповів, що квитка в мене немає, і з переляку розвернувся й вискочив у двері, забувши, що електричка вже рухається на великій швидкості. Коли я впав, то побачив, що за декілька метрів від мене стоїть стовп — якби я вискочив кількома секундами раніше, то мене вже не було б. Коли став зводитися на ноги, зрозумів, що нога зламана. Я сів у наступну електричку, і мене вже ніхто не тривожив, бо їхав як постраждалий. Заледве добрався до гуртожитку, де комендант, побачивши мій стан, викликав швидку.

Ще був випадок. Я йшов від гуртожитку до зупинки, щоб поїхати в кіно. Мене перестріли місцеві хлопці, щоб забрати гроші, і побили. На зупинці на мене, побитого, напали двоє чоловіків кримінальної зовнішності. Вони мене роздягли, шукаючі гроші. Нічого не знайшовши, розлютувалися — один із них дістав ніж і вдарив мене по руці. У ту мить до зупинки підійшла жінка — нападники відштовхнули мене, сказавши, щоб я забирався геть. Бог знову зберіг мене від смерті.

Після училища була служба в армії, з 1979 до 1981 року. Під час служби я отримав страшну звістку, що мого брата зарубав сокирою сусід. Я не зміг приїхати на похорон. Було дуже сумно й гірко. Ще одна рана на серці.

Після армії я пішов працювати в органи внутрішніх справ. Охороняв обком партії в спецдивізіоні десь два з половиною роки. А в той час набирали хлопців на війну в Афганістані, і наш підрозділ не став винятком. Набирали в основному сиріт, одиноких, тих, кого мало хто шукатиме. До мене підійшов командир і сказав, що начальство хоче мене викликати на бесіду й відправити туди служити. Він пошкодував мене й дав терміново відпустку, щоб мене не забрали. Так і сталося — мене не відправили в місця воєнних дій.

Після служби я поїхав до своєї сестри, яка жила в місті Ревда Свердловської області. Там я працював, де тільки міг: на будівництві, в ЖКХ, теслею, двірником. Одного разу я розговорився з воєнкомом, і він запропонував мені піти в армію служити прапорщиком. Я пройшов надстрокову службу, де був командиром взводу військової розвідки, прослужив ще рік там і після розпаду СРСР залишив службу.

Далі жив звичайним життям добросовісного громадянина. Мені дали хороше місце на заводі у Свердловську, житло.

Душа ж моя тягнулася до Бога, шукала Його. Я ходив у православний храм — навіть мої колеги на роботі знали про те, що я там буваю, і просили мене купити то іконку, то молитовника. Але тоді я ще не набув міцної істинної віри.

Одного разу я йшов по місту вночі й побачив, що до мене наближаються двоє коренастих хлопців. Оскільки я ходив у церкву й знав 90 псалом напам’ять, то став його проказувати. Ці хлопці підійшли до мене, попросили закурити. Я сказав, що в мене нічого немає, і вони просто пішли. Бог заступився за мене й у цій ситуації.

Іноді серце огортав неймовірний відчай. Одного разу в такий момент почув голос у серці: «Та кому ти потрібен? Убий себе!» Я тоді ліг на ліжко, взяв ніж і, встромивши його собі в живіт, почав себе різати. Дивно, але не відчував ні краплі болю! Раптом щось зупинило мене, я почув ніби інший голос: «Спинися!» Тоді встав, перев’язав рану й викликав швидку. Коли мене привезли в лікарню, то виявилося, що лікар, який приймав мене, також колишній інтернатівець. Він став зі мною розмовляти:

— Що це ти робиш із собою? Ти знаєш, куди після цього підеш?

— Знаю, — відповів я.

— Навіщо тоді поспішаєш?

Я відповів, що моє життя безнадійне, і я нікому не потрібен із таким станом душі. Я справді так думав. Порожнеча, гіркота й біль наповнювали душу до краю. Той лікар тоді сказав, щоб я пішов у церкву й сповідався. Я зробив, як він мені порадив, але спокою для душі так і не знайшов.

Але ось настав той день! Я пам’ятаю його. Тоді працював на заводі у Свердловську. Мені дали від заводу відеоплеєр і доручили показувати в клубі після роботи фільми хлопцям, які вешталися без діла. Одного разу, коли я прийшов у клуб, щоб запустити черговий фільм, то побачив на дверях плакат: «Хто хоче знати про Христа та присвятити Йому своє життя, приходьте на богослужіння». Люди, які стояли біля клубу, сказали мені: «Не ходи туди, там збираються сектанти. Вони можуть принести тебе в жертву!» Але я все-таки пішов, думав: посиджу, подивлюся. На вході мене зустрів служитель церкви. Він був дружелюбним, запропонував зайти. Люди зібралися й почалося служіння. Хтось розказував вірші, хтось проповідував, потім усі разом співали… І мені стало так легко на душі! У кінці зібрання той же брат, який зустрів мене на вході, вийшов на сцену й сказав: «Хто хоче віддати своє серце Богові на служіння, вийдіть уперед, і ми за вас помолимося!» Жодна сила не змогла б мене втримати на місці! Я пішов уперед, щоб за мене помолилися. У ту ж мить моє серце змінилося, я став новою людиною!

Додому я не йшов, а летів! У гуртожитку комендантка запитала мене, що зі мною, чому я так сяю. І я відповів їй, що віддав своє серце Богові й тепер хочу служити Йому!

Відтоді став відвідувати зібрання тричі на тиждень. Вони були невеликі. Часто всі збиралися в домі пастора — Павла Бака. З кожним днем із його допомогою, а також за допомогою молитви й вивчення Біблії я все більше відкривав для себе глибини Бога, пробував проповідувати.

Одного разу, коли я працював вантажником-експедитором на заводі імені Калініна, ми поїхали на склад. Тільки виїхали на шосе, як почався дощ, і КАМАЗ, який їхав неподалік, врізався в наш автомобіль. Наша невеличка вантажівка була повністю розбита. Але найсильніший удар прийшовся саме в те місце, де сидів я. Відчувши різкий біль у спині, я, здається, перестав дихати й подумав навіть, що помираю. Наша машина лежала в кюветі. Стали збігатися люди. Через декілька хвилин прибула швидка, міліція. Вони були шоковані, дивилися на мене й не вірили, що я живий.

До того часу моє дихання внормувалося, я піднявся, але медики завели мене в карету, щоб упевнитися, що зі мною все добре. У моїй руці була Євангелія — у той час я завжди носив її з собою. Коли лікар побачив її, то сказав: «Молися й дякуй Богові, що з тобою все в порядку. З твоєю комплекцією при такому ударі ти мав би бути трупом». Але в Бога були для мене інші плани. Я знав це, і Його любов, захист і турбота давали мені сил рухатися вперед і не впадати у відчай.

Наступного дня, коли я йшов із заводу й молився, щось сталося зі мною — язик став плутатися, говорити слова, яких я ніколи раніше не чув, я відчув неймовірне натхнення й силу всередині. Злякавшись, зателефонував пастору Павлу, і він пояснив, що я пережив хрещення Святим Духом. Відтоді мені ще більше захотілося молитися й читати Біблію.

Час минав. Я не знав, як влаштується моє життя надалі. Одного разу пастор Павло запропонував мені допомогти йому забрати в Петербурзі гуманітарну допомогу від фінів. Одразу після служіння ми полетіли туди літаком. Поки ми летіли в літаку, багато розмовляли. Брат Павло багато дізнався про моє життя, про моє бажання створити сім’ю. Він вирішив мені допомогти — і познайомив із однією дівчиною з України. Точніше, дав її адресу. Після декількох листів ми зустрілися. В Україні мене прийняли дуже дружелюбно й гостинно. Згодом ця дівчина ствердно відповіла на мою пропозицію одружитися. Я переїхав жити в Україну, де ми зіграли весілля. Бог подарував мені чудову дружину, двох доньок, а ще в мене є два зяті й п’ятеро внуків!

Оглядаючись, я знову й знову згадую слова, сказані мені одного разу через пророка: «Я ще від колиски матері тебе обрав для Своєї слави, щоб ти служив Мені!» Я вдячний Богові за те, що Він вів мене, спасав, благословляв дотепер.

Валерій, с. Будки, Волинська область



Додати коментар

Пожертвувати