Бабуся і Бог
Скажіть, бабусю, а що ви хочете купити?
На бабу Дусю уважно дивилася дівчинка років восьми.
— Для чого тобі, дитинко?
— Ми з татом вам купимо.
— Що купите? — розгубилася баба Дуся.
— Ну, що ви хочете?..
— Так я це... Просто за хлібом зайшла…
— Значить, купимо вам хліба. Тату, йди сюди!
Підійшов чоловік.
— Ви не соромтеся, — сказав він. — Ми з донькою іноді приходимо в цей магазин, і вона вибирає когось, кому хоче допомогти. Що ви хотіли купити?
— Ой, не треба, діточки, — ще більше розгубилася бабуся. — Я і пенсію отримую, і городик у мене є, і п'ять курочок... То ви в місті все купуєте, а ми в селі... Хіба нам багато треба? Спасибі вам, дітки... Дай Бог вам здоров'я!
— Ні! — не відступала дівчинка. — Я знаю, що вам важко... Це ж видно! Ми обов'язково вам допоможемо. Що вам ще потрібно, крім хліба?
Баба Дуся не знала, що сказати.
— Ну, я іноді ще беру сто грамів ковбаски. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її і їм. Сто грамів... Найдешевшої.
— Показуйте, — сміливо сказала дівчинка, повертаючись до прилавка з ковбасами.
Бабуся довго розглядала вітрину.
— Та тут зараз і немає такої... Я беру ту, що гривень за 40-50... А тут, дивіться, які ціни! Ні, не треба, діточки. Спасибі вам...
— Зрозуміло, — знову заговорив тато. — Ви, бабусю, побудьте тут ось із цим візком, а ми з дочкою зараз швиденько візьмемо все, що вам потрібно. Віка, вибирай.
— Не треба, діточки, — почала знову баба Дуся, але ніхто її вже не слухав.
***
…Коли я під’їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояв пакет. У руках вона тримала батон хліба й півпалки вареної ковбаси. Підійшов, тому що помітив — бабуся плаче.
— Що трапилося? — питаю.
Бабуся довго мовчала, а потім каже:
— У тебе, дитино, немає в машині ножа? Мені б відрізати шматочок ковбаски, а то бачиш... Це дуже багато.
Приніс ніж. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решту бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і мандаринів.
— Так чого ж плачете? — знову питаю я.
— Не знаю, дитинко, — відповіла баба Дуся й розповіла мені історію, яку ви щойно прочитали.
Вона відкушувала маленькими шматочками то хліб, то ковбасу... А по щоках — сльози...
Це сталося в нас, у Світловодську. Дівчинку, як каже баба Дуся, звуть Віта. Татуся її — Олег. Ще й мама в магазині була, теж з покупками допомагала. Не сумніваюся, що і Господь там був. Стояв на розі вулиці, обійнявши бабусю. Вона їла і... тихо плакала.