Аномальна спека
Вітаємо зі сходу України, із дуже спекотної її точки. У нас стоїть дика спека. Термометр показує 37 градусів. Шкода людей, що живуть у квартирах цегляних будинків. Одна з наших літніх сестер живе на п’ятому поверсі, під самим дахом. Її квартира більше схожа на духовку, що пашить жаром. А кондиціонери не кожен може собі дозволити…
Днями ми отримали продуктову допомогу від фонду «Еммануїл», призначену для нужденних категорій населення. Надавали адресну допомогу. Бувають такі помешкання у людей — якби ви могли це бачити! Нужда і безвихідь кричить з кожного кутка. Такі меблі або паркет, або навіть шпалери на стінах ми бачили востаннє в глибокому дитинстві. Буває й по-іншому — в хаті чисто, меблі не старі, але людині просто нема чого їсти! Чому? Втратила роботу... А ще буває дивовижне явище — коли за допомогою звертається людина, яка приїхала на джипі! Але під час розмови виявляється, що джип — єдине, що у нього лишилося... Решту — відняв Луганськ...
Ось так війна вносить свої поправки. І немає людей, які не постраждали від неї. Хтось залишився без родичів, які живуть в 20 кілометрах — але це вже закордон. Хтось залишився без ліків, які випускаються тільки в Луганську. У когось був великий будинок, тому що була велика сім’я, а тепер немає сім’ї, і грошей немає опалити газом такий дім, і продати його тепер неможливо... І так далі, і тому подібне…
Стикаючись із різними верствами населення, розуміємо, наскільки все примарно і хитко в житті. А вічне — тільки Євангеліє, яке ми роздаємо разом з продуктовими коробками. І вічна Божа любов до людей. Так, вони мають багато виправдань — і перед нами, чому не приходять до церкви, і перед Богом, чому не дякують Йому. Але Він все одно їх любить. Відвідуючи домівки, спілкуючись, ми по-особливому відчуваємо це. Особливо під час цієї нестерпної спеки, піднімаючись щоразу на який-небудь високий поверх з коробками в руках.
З’явилася порівняно нова професія — капелан. Якісь капелани живуть вдома, але їздять по військових частинах як священики. Вони часто заїжджають до нас в гості, розповідають останні новини. Нещодавно були в гостях служителі з Волині. А є капелани, які живуть разом з хлопцями, вони — штатні військові одиниці. Одного такого ми знаємо, він сам із Донецька, православний священик. Часто буває у нас на служінні. Люди ставлять йому запитання. Він відповідає їм, і каже: «П’ятдесятники краще досліджують Біблію, тому ви правильно зробили, що прийшли сюди». Тут і православним, і харизматам, і баптистам доводиться дружити між собою. Бо нас дуже мало.
До слова, ми єдина багатодітна сім’я тут — 7 дітей. Коли дружина починала оформляти статус матері-героїні, потрібен був мільйон папірців і довідок. Але ніхто в конторах толком не знав цієї процедури, з чого навіть почати оформлення, оскільки героїнь просто не було! На це пішло тоді півроку...
Минулого літа нашому молодшому синочку, народженому вже тут, в Щасті, виповнилося три роки, і дружина пішла працювати в дитячий садок. Люди там відверто не розуміють, що таке євангельська церква. Все, що не православне — секта. А до секти близько не підходять, обережно придивляються здалека. Але ми віримо, що немає нічого неможливого. Де не можна відкрито проповідувати, будемо проповідувати без слів...
Щодо проповіді без слів. За 10 км від Щастя є величезний масив колишніх луганських дач. Дачі величезні, є двоповерхові. Зараз вони переважно занедбані. Їздимо туди до одних переселенців з Луганська. ВониП покинули Луганськ і живуть на дачі, щоб бути в Україні. Чоловік і дружина. Ми возимо їх на богослужіння і потім відвозимо додому. Так ось, в минулому році, страшного літа 2020-го стояла аномальна спека і два місяці не було ні краплі дощу, все пересохло. І пішли по області пожежі, вигоріли кілька сіл і дуже багато гектарів хвойного лісу. Дуже багато лісу. Він стоїть чорний досі. Це страшне видовище. Можна знімати фільм-катастрофу. Вогонь підступав до краю їхньої вулиці. Якихось сім-вісім дач відділяло їх від вогню. Немає потреби говорити, як гаряче вони молилися Богу! Тим паче, знали, що всі машини пожежної охорони задіяні в гасінні лісу. Пожежні машини запрошували навіть із сусідніх областей. Літав пожежний вертоліт. Всі сили були кинуті на ліс. Але Господь почув цю сім’ю. Вогонь обійшов їхній дім. Пізніше ми бачили відеозвіт, де пожежники розповідали, що вогонь рухався в цих лісах нелогічно. Технології, яким вони були навчені, не працювали. Вогонь буквально стрибав, куди хотів, і вітер змінювався, як при штормі, туди-сюди.
Ще про проповіді без слів. Наш семирічний син Льова три дні тому поїхав у гості до однієї з наших літніх сестер із нереєстрованої церкви. Вона живе в тому ж районі, що й дачі, трохи далі— їхнє село. У сільському магазині люди були здивовані поведінкою Льови. Він нічого не вимагав, не просив, поводився скромно і ввічливо. Вони сказали, що у нього погляд навіть інший. На що сестра Тамара, будучи єдиною християнкою в селі, відповіла, що це дитина з християнської сім’ї, їх з дитинства виховують в іншому розумінні речей. А ввечері Льова побажав їм на ніч «християнських снів», чим, звичайно, ще більше здивував.
Різні бувають проповіді ... І різне благовістя. Ми живемо в цифровому столітті, і є можливість благовістити онлайн. Але це вже інша тема.
Ще у травні відбулася дуже важлива подія для нашої сім’ї. Ми довго про це молилися, готувалися. Титанова конструкція, що стоїть на хребті нашого одинадцятирічного сина Любима (простояла 6 років), прийшла до свого максимуму, а йому треба рости далі. Йому знову розрізали спину вздовж (шов починається на шиї і закінчується на сідницях), витягли стару конструкцію і встановили нову. Дружина лежала з ним в лікарні в Києві близько місяця. Ми з дітьми були на господарстві. У лікарні дуже некомфортні умови. Спати доводилося на одному ліжку з дитиною. В одній палаті 6 ліжок, на них — 6 дітей і 6 мам. Цього разу (а вони їздять щороку туди вже шостий рік поспіль) були і два тата замість мам. Перебування в лікарні, де у кожного своя біда— дуже важке проведення часу. Але вони намагалися говорити людям про Бога, молитися за них, розповідати про віру, про церкву. Операція пройшла успішно. Син молився: «Господи, піди зі мною в операційну!» І Господь пішов із ним. Це відчула й дружина у вигляді миру і тепла на серці. На питання: «Чому ти така спокійна?» відповіла, що їй є Кому довіритися. Від страху перед операціями люди лізуть на стіни. Коли приходить медсестра, і забирає дитя, накриває хвиля страху, що ти не можеш піти з ним, і не знаєш, що буде там. Відразу хочеться плакати, обіймати дитину. Лікарі кажуть, що це ще гірше — коли діти відчувають страх батьків, то починають боятися самі. Також Господь явив маленьке диво. У палаті 6 ліжок, і всі зазвичай чекають, щоб кого-небудь виписали додому, і можна було зайняти окреме ліжко, а не спати з дитиною. Але з цим складно, оскільки відділення ортопедії поєднане з відділенням травматології, і з переломами поселяють в ці ж палати. Та в одну з п’ятниць якимось дивом виписали відразу всіх п’ятьох людей. Залишилися вони з сином і з п’ятниці по вівторок були в палаті самі.
Під час карантину люди перестали приходити на богослужіння. А потім ми втратили орендне приміщення, де проводилися зібрання. Довелося збиратися по домівках у форматі домашніх груп. Тепер ми орендуємо кімнату в будівлі профліцею. Люди стали знову приходити, навіть ті, хто давно не був. Богослужіння проходять у тому ж режимі: в четвер — молитовне та розбір Біблії, в неділю — загальне. Все інше — поїздки, домашні групи, зустрічі — за домовленістю.
Влітку спекотна пора не тільки в сенсі погоди. Проходить багато заходів та поїздок, і часом вони навіть накладаються один на одного — так, що доводиться в прямому сенсі розриватися.
Олександр Голованов, Луганська область, уривок з листа