Андрій Трибощук: «Мені є за що дякувати Богові!»

10.10.2019
0
5

Уявіть вісімнадцятилітнього юнака. Він служить в армії, мріє про майбутнє, здається, що все життя попереду. Раптом стається трагедія, яка ділить життя на «до» і «після». «До» — коли мрієш, плануєш, прагнеш чогось досягнути, і «після» — коли не бачиш сенсу жити, і самогубство видається найкращим виходом із ситуації.

Мене звати Андрій Трибощук. Я народився та виріс у с. Котів, де проживаю й тепер. Під час служби в армії сталася подія, яка кардинально змінила моє життя: на мене впала стіна і травмувала хребет. Після операції я почув від лікарів, що мені потрібен інвалідний візок. Тоді я думав, що це — лише на короткий час, на період реабілітації. Але склалося все по-іншому…

Після травми життя набуло зовсім іншого змісту. Я повернувся в рідне село на інвалідному візку. Через безвихідь та депресію пристрастився до алкоголю та цигарок. Приходили думки про самогубство. Думав: якщо вб’ю себе, то буде краще для всіх.

Моя бабуся Людмила завжди за мене молилася й молиться тепер. Якось за мене помолилися християни котівської церкви. Тоді я відчув: щось у цьому є... Це спонукало до пошуків. Невдовзі я прийняв рішення навернутися до Бога. Став відвідувати помісну церкву. Біблія стала настільною книгою, богослужіння давали сили, бажання жити, я побачив суттєві зміни не лише у своєму характері, а й у всьому житті. Серце наповнилося миром. Уперше за довгий період страждань та болю відчув радість. Зникло бажання вживати алкоголь. Я пізнавав Христа, Його велику любов. Але тоді навіть не міг уявити, що Господь приготував для мене.

«Три речі оці дивовижні для мене, і чотири, яких я не знаю: дорога орлина в повітрі, дорога зміїна на скелі, корабельна дорога в середині моря, і дорога мужчини при дівчині!..» (Книга Приповістей, 30:18,19).

Один друг, який теж має інвалідність, порекомендував мені зареєструватися на християнському сайті знайомств. Я вагався, чи робити це, адже думав, що чоловік з інвалідністю — непосильний тягар для жінки. Але зрештою за допомогою цього сайту познайомився з Мариною — моєю майбутньою дружиною. Вона написала перша. Мені було дуже приємно та цікаво спілкуватися з нею, хоча я сприймав наші стосунки як хорошу дружбу, не більше…

Марина жила в Чернігові. У 17 років втратила батька. Її мама була християнкою. Згадуючи час спілкування в інтернеті, Марина каже: «З тобою було легко розмовляти, ти був особливим, не таким, як усі. Я завжди поспішала додому, щоб знову поспілкуватися». Я навіть не помітив, як закохався в Марину. Усвідомивши свої почуття, став ніби відштовхувати її від себе, говорив, що зі мною в неї нічого доброго не вийде. Я бажав їй лише найкращого й боявся, що через мою фізичну обмеженість не зможу зробити такою щасливою, як вона заслуговує.

Упродовж року спілкування через соцмережі я разів зо п’ять намагався припинити стосунки. Та все ж таки ми наважилися на першу й останню (як я думав) зустріч, яка відбулася в Кузнецовську (нині Вараш) Рівненської області. Марина приїхала туди до тітки погостювати. Ми провели півдня разом, гуляли містом. Під час цієї зустрічі я чітко зрозумів, що біля мене стоїть моя майбутня дружина. Не хотілося відпускати її ні на мить. Я запропонував їй стати моєю дружиною, і Марина, не вагаючись, погодилася. Щастю не було меж!

2013 року ми побралися. Розпочався новий період життя. Ми щасливі. А секрет щастя — Господь, Який є фундаментом нашої сім’ї. Маринка для мене — найкращий друг, з нею можна і посміятися, і поплакати. Ми стараємося все робити разом. А труднощі, які виникають, долаємо, звертаючись у молитві до Бога.

Незважаючи на інвалідність, я навчився виконувати роботу по господарству. Мені подобається хазяйнувати. У всіх справах Марина підтримує. Коли одружувався, то найперше — хотів зробити щасливою свою кохану. Тому тепер так приємно чути від неї, що за 6 років подружнього життя ніколи не пошкодувала, що обрала цей шлях. Каже, що я саме такий, якого вона в молитві просила в Бога. Марина говорить: «Є сім’ї, де чоловіки здорові, але жінки не мають тієї радості, яку маю я сьогодні. Можливо, деякі люди думають, що я пожертвувала собою заради щастя іншого, а сама щастя не маю, — це зовсім не так! Я відчуваю себе щасливою. Радію, що можу допомогти, і це приносить мені задоволення».

Мені є за що дякувати Богові. Найперше — я вдячний за спасіння душі, за сімейне благополуччя, за любов, за те, що Він турбується — дає можливість і заробити, і повноцінно жити, незважаючи на інвалідність. Щастя не залежить лише від багатства, здоров’я. Можна мати все — і відчувати себе нещасним, а можна лише з вірою почуватися щасливою людиною!

За матеріалами телепередачі «Крок назустріч»



Додати коментар

Пожертвувати