Ісус Христос подарував мені життя й свободу

30.01.2018
0
154

Мене звати Віталій Хворост. Одинадцять років свого життя я провів у в’язниці. У мене 5 судимостей і три відсидки. Всі свої строки я отримав за те, що крав гроші в людей. Гроші мені потрібні були, щоб заплатити за наркотики, які вживав з сімнадцяти років. Ось така сумна картина, яку намалював в моєму житті гріх. До цього ще можна додати моє абсолютне небажання змінювати щось у своєму житті й задуматися над метою свого життя.

Я народився в м. Тернополі, у родині, де всі хотіли для мене світлого майбутнього, але докладали до цього дуже мало старання. По суті, я виріс на вулиці, де і виховався в дусі «мені все можна». Я потрапив у компанію молодих людей, вихованих в такому ж дусі, і ми разом пішли по дорозі пізнання гріха. Тоді я жив за принципом — «у житті треба все спробувати, але нічим не захоплюватися». Я спробував наркотик — і захопився. Тоді мене не хвилював той факт, що це проти принципу, я просто отримував задоволення, не розуміючи, що скоро доведеться платити дуже високу ціну. Час розплати настав, коли я зрозумів, що потрапив у залежність, з якої з допомогою власної волі вийти неможливо.

З фізичної залежності мене витягнув призов в армію, але наркотик залишився в моїй душі. Якийсь час після армії я намагався жити, як усі, нормальним життям. Але мене вистачило лише на чотири місяці. У той час я переїхав до свого батька, який жив в Росії. Він розлучилися з матір’ю в 1985 році й поїхав на заробітки на північ. Там я зустрів друзів, які відрізнялися від Тернопільських тільки зовнішністю, і ми разом весело стрибнули в наркотичний вир. Красти тоді я ходив як на роботу, грошей потрібно було багато й постійно. Я платив ціну, йшли не тільки гроші, але і здоров’я, добробут, сім’я, радість і совість. Свій перший термін отримав у 22 роки. Як виявилося, цей метод перевиховання особисто на мене не справив ніякого впливу. Хоча протримався я без наркотику більше, ніж після армії, — аж цілий рік.

Ті ж друзі, ті ж особи й той самий вир. Коло замкнулося — і я в ситуації білки в колесі. Виходу немає, попереду безвихідь. Тоді я частіше став замислюватися: «А що ж далі?» Бували періоди, коли ставало дуже страшно, я розумів, що мені ніхто не може допомогти: ні сім’я, ні лікарі, ні міліція. Я бачив навколо себе таких же, як я, рабів, з безнадією в очах, у яких при слові «наркотик» тече слина з куточка рота. Це страшно. Набагато страшніше, ніж можна собі подумати. Але ці проміжки часу були не довгими, раб не може довго думати. Я повинен був платити ціну.

Батько попрощався зі мною і відправив до Тернополя, де жила бабуся, яка любила мене, не дивлячись ні на що. Важко зізнаватися, але її любов тоді для мене нічого не значила. Я не любив нікого, навіть себе.

Це був 2000 рік. Коли я приїхав, то швидко знайшов і друзів, і наркотики, продовжуючи в тому ж дусі. У 2001 році — новий термін у в’язниці. Через рік звільнився за амністією. Знову спробував жити нормальним життям — і знову не вийшло. До 2006 року було ще дві судимості й позбавлення волі умовно. І в 2006 році я залишився без нічого й без нікого — ні квартири, ні роботи, ні родини, ні друзів. Тільки я — і попереду прірва. Бабуся, яка хоч якось мене підтримувала, померла в 2005 році, і я знову потрапляю у в’язницю на п’ять років у 2006-му.

Скажу чесно, я ніколи серйозно не замислювався про Бога. Дуже часто бачив як бабуся молиться, але мене це тільки злило. Я казав їй: «Кому ти там молишся?» Вона зі сльозами на очах відповідала, що молиться Богу за мене. Іноді намагалася щось сказати мені про Бога, але я тільки сміявся й називав її забобонною. І ось, уже перебуваючи у в’язниці, коли залишився один в камері, я знайшов у своїй сумці книжку про те, хто такий Ісус і що Він зробив для людей. Навіть не пам’ятаю, як вона опинилася там. Став її читати тільки тому, що мені було нудно, а закінчив читати тому, що зрозумів — я той, за кого Він постраждав. Тоді я прочитав її два рази, як мовиться, проковтнув і почав обіцяти Богові, що стану святим і прийду до Нього. Моє серце було розтрощене настільки, що я не впізнавав самого себе. Але для мене тоді було закрито, що Бог дарує спасіння, а не пропонує його заслужити. Звичайно ж, я не втримався довго у своїх кволих обітницях, і щойно знову опинився в колі своїх друзів — продовжив своє служіння гріху.

Якби Бог не був би Тим, Ким Він є, я не написав би ці рядки. Скоріше за все, мене б не було серед живих. Але Бог є Альфа і Омега, Він — Початок і Кінець. І те, що почав, — обов’язково закінчить. Я познайомився з віруючим, який став мені проповідувати Слово Боже. Я сперечався з ним до почервоніння, відстоюючи «свою віру», поняття не маючи, про що говорю. Я наводив, як мені тоді здавалося, дуже вагомий аргумент — «свою віру міняти не можна». Якось все-таки погодився сходити з ним на зібрання з цікавості. Очікував там побачити все що завгодно, але тільки не те, що побачив. Там були нормальні люди з реалістичним поглядом на життя і зі світлими думками й обличчями. Це дуже сподобалося мені, з ними можна було розмовляти без тих різноманітних прийомів самозахисту, яких навчає життя в гріху. Я став частіше приходити на зібрання, хоча й відчував внутрішню боротьбу.

Бог промовив до мене через одну пропозицію, написану в книжці для новонавернених християн. Там було написано, що покаяння — це вхід у Царство Боже. Того дня на зібранні було близько 15 чоловік. Ніби якась сила підняла мене на ноги, я вийшов на середину кімнати, покаявся і прийняв Христа у своє серце. Бог простив мені. У той момент я зрозумів, що значить бути прощеним. Слово Боже каже, що в момент покаяння Ісус Христос бере на себе гріхи людини — і тому їй стає легко. Це істина. Відчуття таке, ніби не мився все життя — і тут тебе помили. Легко і вільно, і хочеться обійняти весь світ. Хочеться крикнути: «Дайте мені руки на двадцять тисяч кілометрів».

Бог очистив мою мову. Раніше в моєму лексиконі нормальних слів було набагато менше, ніж нецензурних. Зараз вони всі нормальні, слава Богу. Я любив курити більше, ніж жити — Бог звільнив мене від цього. Я не хочу грішити й усіляко намагаюся бути схожим на Христа. Думка про наркотик не торкається мого розуму, це парадокс навіть для мене самого, але це факт. Бог зробив мене здатним прощати, співчувати, любити. Ісус Христос подарував мені життя й свободу. Єдине, про що я шкодую, — що я не прийшов до Христа раніше. Як би мені хотілося, щоб мої рідні побачили, яким мене зробив Господь.

До речі, про наркотики, а точніше — про наркоманію як про хворобу. Лікарі кажуть, що колишніх наркоманів не буває — і вони певною мірою мають рацію. Колишніми наркоманів може зробити тільки Ісус Христос, і це стосується не тільки наркоманів, а й людей із «синіми носами», залежних від алкоголю, і взагалі — Бог лікує будь-яку залежність, і найголовніше — дарує життя. Тепер, з милості Божої, я служу й поклоняюся Богові разом із братами й сестрами Церкви християн віри євангельської села Струсів.

Віталій Хворост, strusivchurch.org.ua

 



Додати коментар

Пожертвувати