Ірина Шостак: «Я буду ходити!»

Ірина Шостак народилася в християнській сім’ї і з дитинства вірила в Божу могутність. І коли в її життя прийшли випробування, довелося виявити відвагу та повністю довіритися Богу, Якого знала з малих літ. «Я ніколи не буду лежати! Я буду ходити!» — заявила вона лікарям, що діагностували важку хворобу.

Ірина мріяла стати вчителем недільної школи, яку сама відвідувала з 8-ми років у церкві Соснівки Львівської області. У 13 років вона стала допомагати вчителеві. А в 15 років Ірина прийняла святе водне хрещення. І відтоді повністю присвятила себе служінню.

— Ірино, розкажи про себе та свою родину.

— Я найстарша донька у сім’ї. Моя родина для мене велике благословення і духовна опора. Я виростала, спостерігаючи за тим, як жили мої дідусі та бабусі, а також батьки. Хорошою традицією у нас було постійне читання Божого Слова й молитва. Мої рідні завжди займалися благовістям, тому обоє мої дідусі і тато були ув’язненими за віру.

Я не один раз думала про те, що вони залишилися вірними Богу, незважаючи ні на що. Вони пройшли через труднощі, і від цього їхня віра лише зміцніла. Тому не раз запитувала себе, чи зможу зберегти вірність Богові, коли прийдуть випробування.

— Як у твоє життя прийшли випробування?

— Одного пізнього недільного вечора я читала Біблію. Спати зовсім не хотілося, хоча вранці треба було йти на роботу. Я читала 139 псалом: «Прославляю Тебе, що я дивно утворений! Дивні діла Твої, і душа моя відає вельми про це! …Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було...» І я тоді глибоко відчула істину: Бог про мене думав ще тоді, коли мене не було. Він мріяв про мене, вважав мене цінною.

І я запитала Його того вечора: «Боже, а чи відповідаю Твоїй мрії? Чи я мрію виконати волю Твою?» Я довго говорила про це з Небесним Батьком. Усе читала цей псалом, останніми словами якого були: «Випробуй, Боже, мене, і пізнай моє серце, досліди Ти мене, і пізнай мої задуми, і побач, чи не йду я дорогою злою, і на вічну дорогу мене попровадь!» Ці слова я проказала як молитву. І Бог почув її, хоча я не думала, що це станеться так швидко.

— Що ж сталося?

— Практично все моє життя змінилося. Воно поділилося на до і після. Почалися проблеми у служінні та на роботі. Я, ще доволі юна, училася приймати людей, правильно реагувати на конфліктні ситуації. Згодом мені довелося звільнитися. І того дня, коли поверталася додому, відчула сильний біль у тазостегнових суглобах. Я зупинилася і зрозуміла, що далі не можу йти. Це було 20 липня 2005 року. Я зняла босоніжки на підборах і, ледь переставляючи ноги, за годину (хоча було зовсім недалеко) босою дійшла додому.

— До того в тебе були проблеми зі здоров’ям?

— Ні, я була повністю здорова. Хоча народилася восьмимісячною, і згодом мені діагностували дисплазію кульшових суглобів. Але маленькою я пройшла лікування — і все стало на свої місця.

Я ще не розуміла, що це прийшло випробування. Думала: день-два полежу — і все буде добре. Але через день-два нічого не минуло, тому я почала обстежуватися. Глянувши на рентгенівські знімки, лікар взявся за голову й сказав: «Дитино, де ти дістала такий діагноз? До нас із таким приходять лише старенькі дідусі та бабусі!»

Призначене лікування було досить довгим, але ліки, на жаль, не допомагали. З кожним днем ходити ставало дедалі важче. У якусь мить я зрозуміла, що це — випробування, яке прийшло в моє життя, і якщо був початок, то буде й кінець.

— Що саме у тебе діагностували?

— Диспластичний коксартроз 2 стадії. Це коли висихає змазка в суглобовому мішку і стираються суглоби. Лікарі пов’язали це зі стресом через велику відповідальність на роботі, а також із тими проблемами, які були ще в дитинстві.

Через деякий час я стала ходити із тростиною, ще згодом — із ходунками. Було дуже боляче. Якось, коли проходила МРТ в обласній лікарні Луцька, лікарі запитали: «Як ти сюди добралася?» — «Своїми ногами». — «Ні, з такими суглобами ти не можеш ходити взагалі. Ще день-два — і назавжди ляжеш у інвалідне ліжко».

Я знала, що вони не обманюють, бо насправді було дуже важко. Без рідних я не могла навіть одягнутися. Але коли почула вирок лікарів, то зрозуміла, що це момент, коли я маю визнати Того, у Кого вірю. Тому твердо відповіла: «Я ніколи не буду лежати, бо вірю в Бога, для Якого немає неможливої жодної речі!»

— Як відреагували лікарі?

— Вони не зрозуміли, що я цитую їм Боже Слово, і зробили висновок, що від сильного болю в мене порушилася психіка. Тому запропонували проконсультуватися в психіатра. Але до психіатра ми не пішли, тому що серед лікарів був християнин, який сказав, що не бачить психічних порушень, а це — просто уривки з Писання. Я впевнена, що якби не знала живого Бога, то з такими діагнозами вже давно не могла б ходити.

— Яким був твій шлях зцілення?

— Далі було декілька обстежень у різних лікарнях. Мене відправили на МСЕК, де дали пожиттєву групу інвалідності, сказали: «Ти більше до нас не зможеш прийти, тому ось так…»

Лікування було таким же, як до того, але через певний час лікар помітив, що мої м’язи стали міцнішими, згодом став вирівнюватися хребет. І я щоразу дякувала Богові. Ще через певний час відчула дивні звуки у хворих суглобах. Щось ніби хрустіло. Оглянувши мене, лікар сказав, що стала утворюватися змазка. Згодом мені стало ще краще. І під час чергового обстеження з’ясувалося, що немає ні грижі, ні кісти. Я стала ходити набагато краще. І вже навесні 2010 року стала пересуватися без тростини.

— Чого Бог навчив тебе через ці обставини?

— Я постійно переконувалася, що Бог всемогутній, всюдиприсутній і вірний. Він Бог любові й дуже добрий до нас. Якщо мене запитати, чи я шкодую за ту молитву, то скажу, що ні. До того розуміла, що я не така, якою хоче бачити мене Бог. Хоча відвідувала церкву й мене не раз ставили за приклад для інших. Але в цьому випробуванні я побачила себе, свій характер, свою слабкість і вчилася пізнавати Божу велич, силу, красу. Тому безмежно вдячна Богові за Його присутність у моєму житті.

Я не отримала повного зцілення, але на цьому етапі не молюся про нього. Був період, коли просила, але стала помічати, що мої фізичні обмеження дають змогу служити іншим. Люди, помічаючи мої труднощі, легко починають розмову про свої. Тож можу підтримати їх. Я сказала Богові: «Тату, Ти знаєш, що для мене краще, бачиш, у якому стані я можу більше послужити. Вірю, що «тим, хто любить Бога й покликаний за Його постановою, все допомагає на добро». Тому дочекаюся, коли Ти скажеш Своє слово — і я буду здорова. Навіть якщо не тут, то у вічності точно!»

Розмовляла Галина Фурман, «Крок назустріч»