«Я відчував, що потрібний Господу саме тут»
Ми по-особливому відчули сенс цього простого слова «мир» останнім часом — наскільки він важливий, наскільки тендітний… І ось уже наше покоління переживає страшні реалії війни.
Період активних бойових дій на Чернігівщині застав нас зненацька. Відразу ж колони біженців стали наповнювати Куликівку. Хто мав можливість і паливо — їхали далі, хто не мав — залишалися.
Ми вирішили залишатися на місці, хоча фізично це було дуже складно — навколо лунали вибухи, магазини, заправки, банкомати були закриті, мобільний зв’язок пропадав, світло щодня відключали… Уся команда (2 сестри та 1 родина) першого ж дня поїхали. Я залишився з дружиною та дітьми, бо відчував, що потрібний Господу в цей період саме тут. Правда ще не розумів, що саме робити і не мав жодних ресурсів для допомоги іншим. Уся надія була на Господа.
Але Бог вірний — стали приїжджати брати з гуманітарними вантажами. Ми зранку до комендантської години роздавали продукти, засоби гігієни, ліки, одяг. Черги біженців були величезними, такими, що навіть військові просили нас не допускати великого натовпу, остерігаючись бомбардувань. Багато хто приходив до нас прямо з підвалів, у чому були. Дехто не виходив з них по кілька тижнів.
З Божою допомогою ми евакуювали всіх бажаючих, а їх було дуже багато — просто автобус за автобусом забирав людей. Усе це було організовано християнськими волонтерами, жодних державних програм евакуації не було. Церкви везли гуманітарну допомогу навіть в дитячі садки та лікарні для роздачі людям. Адміністрація направляла біженців до дому молитви для евакуації. Тривалий час саме через наш населений пункт проходила єдина вціліла від пошкоджень та неокупована дорога до Чернігова, тож ми доставляли ліки, воду та продукти до обласної лікарні.
Бог чудово посилав мені помічників, оскільки фізично було неможливо все зробити самому. Допомагали біженці, студентів училища, які не могли потрапити додому, у зв’язку з окупацією. На початку дня я збирав їх для читання Божого Слова, молитви, коротко проповідував. Люди були дуже відкриті, молилися, плакали. Згодом вони теж евакуювалися — хтось закордон, хтось у більш безпечні області. Але впевнений, що цей час був не випадковим у їхніх долях.
Усі члени Куликівської громади також евакуювалися, тому зібрання ми проводили разом із церквою Салтикової Дівиці, куди стали приходити багато переселенців. Одна бабуся сказала, що за тридцять років не бачила стільки людей на богослужінні.
Коли стало можливо, ми почали їздити до деокупованих сіл (Лукашівки, Слободи, Іванівки тощо) для благовістя, молитви за людей та роздачі необхідного для життя. Люди розповідають дуже важкі історії про час окупації, плачуть, питають, за що нам це. Навколо розруха, обгоріла техніка, а на полях — нерозірвані снаряди. Ми розуміємо, що простими словами тут не допоможеш, тут потрібне особливе втручання Святого Духа для зцілення душевних ран, відродження духа, відновлення фізичних ушкоджень.
Ми молимося, щоб якнайшвидше Господь послав мир на нашу землю, щоб зупинилося кровопролиття, перестали руйнуватися сім’ї, калічитися та гинути люди, щоб настав ще час духовного пробудження, і ми побачили могутні Божі діла на власні очі. Моліться і ви разом із нами. Щиро дякуємо за допомогу і підтримку.