«Найбільша нагорода — врятовані життя»
Володимир Цупер — один із тих, хто, відкинувши страх у перші хвилини обстрілу багатоповерхівки на вулиці 15 Квітня, рятував постраждалих. Чоловік згадує: навколо відбулося справжнє жахіття.
46-річний Володимир Цупер — уродженець Тернополя, служитель Першої церкви ХВЄ. З перших днів повномасштабного вторгнення він не залишався осторонь — займався заселенням переселенців у прихистки та гуманітарною допомогою. За чотири місяці вдалося допомогти більш як 4500 людям. Згодом чоловік долучився до гуманітарних поїздок у прифронтові регіони. Вивчившись на капелана, став їздити до захисників, щоб підтримати — за плечима вже понад 30 поїздок.
Ранок 19 листопада, коли росіяни вдарили по багатоповерхівках у Тернополі, Володимир пам’ятає майже похвилинно. Зранку встиг вигуляти собаку і саме повернувся додому, як почув страшний гул.
«Ми з дружиною та сином були вдома. Спочатку чули, як атакували місцеве підприємство, а ще за кілька хвилин — страшенний гул. Я закликав своїх у коридор, і над нашим будинком пролетіла ракета, за нею — друга і третя, пролунали гучні вибухи. Я кричав своїм, щоб не вставали, не виходили. Після цього залишив родину вдома і пішов подивитися, що сталося і чи потрібна допомога» — згадує тернополянин.
У під’їзді він побачив вибиті вікна, купу скла на підлозі, а вийшовши на вулицю — палаючий сусідній будинок №31. Люди лежали на території — дехто потребував допомоги, а дехто вже був мертвий.
«Було багато поранених: хтось саме йшов на роботу, хтось намагався добігти до укриття, але не встиг. Декому вже надавали допомогу перехожі. У переході між будинками я помітив загиблу жінку. Там же було подружжя: дружина кричала, що її чоловік задихається, що йому потрібна допомога. Я попросив подати води, щоб хоч трохи його скропити. Оглянув — поранень не було, але, можливо, сильна контузія чи внутрішні ушкодження, — згадує Володимир. — У жінки все обличчя було в крові, вона благала подивитися, чи на місці її очі. «Швидкої» ще не було, тому їхній син сів за кермо, ми посадили поранених і відправили до найближчої лікарні. В якому вони стані зараз — не знаю, але хочу вірити, що вижили».
До оголошення відбою на місце влучання приїхали рятувальники. Зі слів Володимира, разом із ними та кількома сусідами вони почали розмотувати шланги й підключати воду. Все було у чорному диму, уламках, під ногами валялися різні речі. Багатоповерхівка палала, тож чоловіки кинулися рятувати людей.
«Стояла пожежна драбина, і додали ще одну — на три секції, яку дав священик. Колега Павло Пюрко був на рівні третього поверху, а я — другого. Драбина пекла так, що ми кричали, аби на неї лили воду, бо могли не втриматися. Жінка боялася перелізти через балкон, але я наполягав, щоб швидше, бо було дуже небезпечно. Вона трохи зірвалася, але ми її зняли й передали рятувальникам. Дитину знімали за допомогою люльки. Це була велика командна робота» — каже тернополянин.
Чоловік дякує Богові, що він та його родина не постраждали. Зізнається: дивом не отримав опіків, коли рятували людей з палаючого будинку.
«Додому я прийшов мокрий, у болоті. На адреналіні намагався відмитися холодною водою — тіло навіть не відчувало холоду. Трохи надихався димом, то мав погане самопочуття. А перед очима й досі палаючий будинок, розкидані речі — справжнє жахіття, — розповідає Володимир. — Найбільша нагорода для мене — живі, здорові та щасливі люди. Я дуже хочу, щоб усі поранені після цього удару вижили. Щоб попри трагедію й втрату квартир та майна, вони змогли повернутися до життя».
