«Мені довелося перенести стільки операцій,
але поряд завжди був Господь!»

Життя Любові Ричко, учительки з полтавського села Майорщина, змалку складалося дуже драматично. Дитинство було сирітське, голодне, нещасне. Батько покинув їхню сім’ю напризволяще, а мати, бідна, безхатня, неспроможна прогодувати трьох малих дітей, змушена була віддати двох менших, Любу й Надійку, у дитячий притулок.

Згодом, уже вирісши, Люба сама починає навчати й виховувати таких же знедолених дітей у тому ж інтернаті, де колись працювала її мама, яка дуже рано померла. І сімейне життя в Люби з чоловіком-п’яницею теж не склалося.

Вони — справжні!

У цьому ж інтернаті вона й знайомиться з християнами, які влаштовують тут дитячий табір. А Люба додатково працює в них, щоб заробити трохи грошей на своїх двох малолітніх дітей. Християни Любу дуже дивують. Не пиячать, не курять,  не хитрують, не сваряться. Працюють чесно самі й чесно розраховуються за працю інших.

Люба прискіпливо приглядається до них, обстрілює каверзними й провокаційними запитаннями, намагаючись дізнатися, чи не прикидаються вони, чи не лицемірять… І зрештою переконується: таки ні, вони — справжні! А ще їй як педагогу подобається, що вони дуже люблять дітей і працюють із ними цікаво, захоплююче.

Трагедія

Утім, це може й залишилося б тільки приємним спогадом, якби не трагічна подія, яка круто змінює все Любине життя.

Якось вона зі своїм сином Сергійком стояла край дороги й розмовляла з інтернатівською нянею.

Аж тут раптом — ДТП, одна з машин наїжджає на Любу — і вона отримує потужний удар у спину й падає на асфальт.

Місцеві лікарі ставлять їй неправильний діагноз і «заліковують» так, що вона вже майже не може рухатися і весь час страждає від гострого болю. А тут ще й директор інтернату, один із винуватців ДТП, оббрехав Любу й налаштував проти неї колег, її обзивають симулянткою, не платять за лікування, одвертаються від неї…

І доведена до відчаю Люба вирішує покінчити життя самогубством. Її ледь устигають урятувати медсестра та сусіди.

— А про дітей ти подумала? На кого ж би ти їх покинула? — докоряють їй люди.

І тієї ж ночі, ставши навколішки біля ліжок поснулих дітей, вона, плачучи, кається перед Господом і запрошує Його в своє серце.

«Зараз мені добре…»

А знайомі християни, дізнавшись про Любине нещастя й недолуге лікування, допомагають їй потрапити в інститут нейрохірургії й весь час підтримують протягом довготривалого і, звичайно ж, недешевого лікування.

За кілька років Люба героїчно витримала аж вісімнадцять складних і не завжди вдалих операцій, весь час покладаючись на Господа, Який підтримує й дає полегшення в найтяжчих випробуваннях.

…Коли я прийшла до Люби в палату допомогти їй після чергової операції, то побачила на ній якийсь чудернацький «скафандр» з антенами. Голову стискав чорний залізний обруч, прикріплений до чотирьох масивних металевих стрижнів. Помітивши, що я розглядаю арматуру, Люба пояснює:

— Це мені поставили ХАЛО-апарат для стабілізації хребта. Я не можу повертати голову, бо він закріплений у моєму черепі чотирма гвинтами… Просвердлили чотири дірки і вкрутили гвинти. Треба в цьому «скафандрі» пробути два з половиною місяці… — усміхається вона і згадує: — Хірург обколов місця для шурупів новокаїном і почав свердлити голову. Я намагалася терпіти, молилася: «Господи! Поможи витерпіти… не можу… ось-ось знепритомнію…» Але першою знепритомніла медсестра, що стояла поруч…

Прокинулась я в палаті. Біль нестерпний, голову наче розриває на частини… Знову молюся: «Господи! Уже не здатна терпіти, мої сили закінчуються…» І тут одразу переді мною постав Він на хресті, у терновім вінку, і я почула голос: «У тебе лише чотири рани, а глянь, скільки їх у Мене!» І я зрозуміла, що Господь допустив цей біль, щоб я змогла порівняти крихту своїх страждань із Його стражданнями за мене. «Який же біль Тобі, Господи, довелося витерпіти!.. І Ти терпів заради мене… Дякую Тобі!» Тоді ще більша, невимовна любов до Господа переповнила моє серце. Тепла хвиля розлилася по всьому тілу, і біль відступив. Чергова медсестра спитала:

— Любо, вам боляче? Може, укол зробити?

— Ні, слава Богу! Не треба. Зараз мені добре…

Ось тоді й народились ці поетичні рядки:

Серце знову плаче від болю…
— Ні, мовчи!
Думи тривожні не дають спокою
І вночі.
В’ються, в’ються злі тіні
Темноти.
Але марні їхні сили —
Поруч Ти!
І хоч біль серце крає
І вві сні,
Вірю, що все здолаю,
Бо Ти — в мені!

Господь — поряд

У тому ж «скафандрі» Люба повернулась у своє село. У ньому ж вона, ледь пересуваючись, свідчила про Христа та Його страждання своїм односельцям. Дивлячись на неї, люди плакали, але Люба звернулася до них із такими словами:

— Я бачу на ваших очах сльози. Якщо це сльози жалю до мене, то не потрібно плакати. Я отримала від Бога те, що світ не може дати. Коли тіло болить, його можна втамувати різними ліками, а коли душа болить, — то в цьому світі спокою для неї не знайдеш… Мені довелося перенести стільки операцій, зазнати стільки страждань і болю, але поряд зі мною завжди Господь. Якщо хтось хоче пізнати Слово Боже, шлях до Бога і Його волю, хай приходить до мене. Двері мого дому завжди для вас відчинені…

Наступні два тижні двері її домівки майже не зачинялися. Одні просили дати Євангелію почитати, інші хотіли поговорити про Бога й послухати псалми, отримати християнські календарі й листівки.

І навіть коли якось нестерпний біль не відпускав кілька днів, і Люба вже зібрала всіх своїх родичів, щоб попрощатися з ними, вона й тоді закликала їх навернутися до Господа. А Він і того разу, як і завжди, врятував її.

«Хай немічною, але з Богом…»

Відтоді минуло вже майже 20 років. У їхньому селі утворилася невелика християнська громада. До Люби часто звертаються односельці зі своїми проблемами, просять помолитися за них чи разом із ними. А вона сама невтомно щодня проводить біблійні уроки по телефону, наставляє, пояснює, підбадьорює охочих вивчати Біблію, хоч сама ледве пересувається по квартирі з «ходунками».

Якось у розмові з Любою згадую:

— Понад 20 років тому, після першої операції та свого хрещення ти свідчила в нашій церкві й сказала: «Якби переді мною був вибір — мати фізичне здоров’я й жити без Бога, чи бути немічною і з Богом, я би обрала друге». Після стількох операцій і стількох страждань ти не змінила своєї думки?

— Ні! Я готова знову повторити ті слова!

Людмила Шамовська, з книги «Любов Христова», 
sobor.com.ua