«Люди піднімали буханець угору і кричали:
«Хліб! Хліб!»
Ще починаючи з Різдва по тутешніх церквах і особисто Бог попереджав про важкі часи, спонукав робити запаси, з чого можемо. Ми так і робили, запасалися їжею, медикаментами, паливом. Хоча важко було повірити, що в наш час таке можливо, що може початися справжня війна. 24 лютого о 6:30 ранку нам подзвонили, що почалися обстріли. Спершу, ми не могли зрозуміти, що нам робити. Поїхали в місто, щоб заправитися та купити деякі медикаменти, які вже використали зі своїх запасів. О 7:30 в місті нічого вже не можна було купити. Або ж треба було стояти годинами в чергах. І тут ми ніби прийшли до тями — нам виявляється нічого не потрібно, навпаки можемо навіть з іншими поділитися. Ми зрозуміли все, про що Бог попереджав.
Ми стали молитися, щоб Господь показав нам, як рухатися далі. Щоранку ми продовжували ходити на ранкові молитви в дім молитви, запрошували людей. Тоді, звичайно, всі приймали Боже Слово, але були налякані і сиділи по домах, хтось — по підвалах. З кожним днем вибухи частішали, вікна в нашому будинку тремтіли. При кожному обстрілі ми молилися — був це день чи ніч. Був випадок, що майже над нашим будинком збили ворожий літак.
У наше село перші два тижні майже нічого не привозили. Ми допомагали, чим могли. Сусіди навіть дріжджів не мали, щоб спекти хліб. Я брав участь в евакуації людей. Коли повертався, то привозив у село хліб і роздавав. Деякі люди піднімали буханець угору і кричали: «Хліб! Хліб!» Страшно, що таке діється в наш час. Слава Богу, Він помилував наш край, і російські війська зупинилися десь за 20 км від нас.
Ми з братами продовжували займатися волонтерською та евакуаційною роботою. Де бачили потребу, туди їхали, допомагали, вивозили людей на західну Україну. У нас тут ніде не було палива, і ми заправляли машини в західних областях, коли вивозили туди людей. Брати завантажували нас по дорозі назад хлібом, продуктами, засобами гігієни. Все це ми роздавали в нашій місцевості тим, хто потребував.
Наше село прийняло багато біженців. Люди виїжджали хто як міг, іноді без нічого, тому потрібна була різна допомога. Також і односельці потребували підтримки. Слава Богу, що було чим допомагати і є досі.
Під час війни багато нових людей стали відвідувати дім молитви. Щонеділі була повна зала. На ранкові молитви приходять іноді більше, іноді менше. Але ми трохи змінили хід ранкового служіння, коли побачили, що більшість зовсім не орієнтується в Євангелії. Тож вирішили щоранку читати один розділ, розбирати його, а потім молитися.
Ось так змінилося наше служіння, але ціль лишилася колишньою — молимося щоб Бог діяв Святим Духом у серцях людях, щоб перетворював їхнє життя Своїм світлом.
Андрій Чопанюк, Житомирська область, уривок з листа