«Лохвиця стала крайньою точкою»
Ще не встигла минути одна хвиля випробування, пов’язана з коронавірусом, як неочікувано прийшла в Україну війна. Більшість людей, мабуть, не уявляли, що таке взагалі може відбутися. Але реальність сьогодення така: продовжується російське військове вторгнення. Звичайно, ці події відобразилися на житті всіх українців і на християнах також.
Коли 24 лютого прийшла звістка про початок війни, ми сім’єю стали молитися, щоб зрозуміти, як нам діяти в церкві. Звичайно, найперше, що приходило на думку — залишити служіння через реальну небезпеку для життя і виїхати кудись у безпечніше місце. Був певний інформаційний вакуум, приходила розгубленість, адже стало відомо, що частина братів-служителів із сім’ями виїхали з Полтавщини. Приходила думка: а чим мої діти, моя сім’я гірша, чи вони не потребують також безпеки та захисту? Ми переживали сильну внутрішню боротьбу… Врешті решт, у молитві я особисто відчув, що потрібно залишатися з помісною церквою і служити. Дуже вдячний дружині, що вона підтримала цю позицію. Коли б ми поїхали, постраждало б служіння, важко було б потім говорити про любов до людей, адже вивезти усіх відразу ми не змогли б.
Власне у нашій місцевості не було гарячих бойових дій, тільки чули вибухи з боку Чернігівщини. Від цього, звичайно, було неспокійно. У нашому приватному будинку є підвал, якого облаштували на випадок тривоги. Ми знали, що буквально за 40 км у м. Ромни на Сумщині заїхали російські танки. Але Господь давав у серце впевненість займатися служінням.
Уже з перших днів дуже багато переселенців їхали з Сумщини через Лохвицю, оскільки траса проходить через наше місто. Приміщення, яке було придбане минулого року (хоча ще й без ремонту) стало використовуватися на повну. До нас приїжджали буси з гуманітарною допомогою — продуктами і речами першої необхідності. А, їдучи назад, на захід, забирали переселенців. Всі, хто зупинялися у нас в домі молитви, могли зігрітися, випити чаю чи кави. Таким чином, у Лохвиці утворилася «перевалочна база». Невеликі буси із Сумщини потім везли продукти в церкви Конотопу, Путивля, Бурині, Глухова, Ямполя, Свеси, Середини-Буди та Ромнів. У Ромни змогли провезти допомогу вже на наступний день, як відійшли російські танки. Наше приміщення за своїм попереднім призначенням було складом (продуктовою оптовою базою) і стало дуже доречним для потреб сучасного служіння. Перший місяць приймали допомогу з Волині, Рівненщини та Львівщини і передавали на Сумщину, там багато населених пунктів постраждали від обстрілів. Лохвиця стала крайньою точкою, куди було безпечно везти вантажі навіть великим транспортом. Наш місіонерський будинок став притулком для водіїв, які везли допомогу.
Якось одна група бусів не змогла проїхати на Чернігів через підірваний міст, вони змінили маршрут та приїхали в Лохвицю, щоб передати вантаж сумчанам. Водії відпочили і вранці вирушили назад, щоб знову завантажитися допомогою. Так було заощаджено один день, а час був дорогоцінний на той момент. Одного вечора до нас заїхали водії з Маневич. Вони сказали, що якби наша сім’я виїхала, то будинок був би зачинений, і вони мали б у комендантську годину ночувати в автомобілі на заправці. Ми бачимо Боже керівництво до сьогоднішнього дня і не жалкуємо, що лишилися служити тут.
Згодом пішла друга хвиля переселенців із Харківщини та Донбасу, яких розселили безпосередньо в Лохвиці та районі. Ми допомагали цим людям продуктами, пошуком житла і змогли доторкнутися до багатьох сердець благовістям, молитвою. На зібрання стали приходити нові люди, наприклад, сім’я переселенців зі Слов’янська. Активно стали допомагати нам у служінні. А четверо чоловіків із Харкова порубали дві машини дров. Ми їх навіть не просили про це, вони самі запропонували допомогу.
Церквою молилися за сім’ю доньки однієї з наших сестер. Ця сім’я перебувала цілий місяць в окупованому Ірпені. До них додому тричі приходили російські солдати, але ні разу їх не зачепили, хоча в сусідніх будинках були жахливі випадки... Навіть коли ходили за продуктами у розбитий магазин, то там російський солдат сказав, щоб узяли дітям солодощі і йшли додому. Потім донька (вона невоцерковлена) сказала мамі, що в Ірпені вони побачили Бога!