«Кожна поїздка на схід — квиток в один бік»
У нас все добре, надіємося на Бога, вчимося довіряти Йому в тяжкі часи. Звикаємо до нового життя із сиренами вдень та вночі, із різними тривожними новинами, перебоями електрики та зв’язку, перебоями шкільного навчання... Але це все можна знести, головне — щоб прийшла перемога!
Я їжджу з допомогою на схід до військових — на півтора-два тижні. Основна моя задача як капелана — бути поряд з військовими, підтримати їх словом і молитвою, вислухати й допомогти. Хлопці звикли до нас, пишуть, дзвонять, ждуть, коли приїдемо. Вони вважають, що коли з ними капелан — то все буде добре, Бог збереже.
Зараз на фронті дуже тяжко, постійні обстріли, часто і ми потрапляємо під них. Якби не Божий захист, то давно вже загинули б. Але щоразу бачу Божу охорону — це реальне чудо. Кожна поїздка на схід — квиток в один бік. Перед поїздкою молимося з дітьми, щоб Бог благословив дорогу, а також зберіг сім’ю в тилу. За час війни (а для мене вона триває вже 9 років) чув дуже багато історій військових, як Бог зберіг їхнє життя, як допомагав у їхній справі.
Основний мій напрямок — Бахмут, Курахово. Туди виїжджаємо з допомогою, а якщо є можливість, і нам дозволяють, то лишаємося на деякий час, щоб підтримати бійців. Якось були в батальйоні морської піхоти, привезли цінну допомогу, молились за солдат, жили з ними. Під час знайомства виявилося, що один із воїнів — з віруючої сім’ї з Херсонщини, його батько — пастор церкви. Хлопець з дитинства знав про Бога, а тут на війні з Ним зустрівся і вперше покаявся. Ми старалися підтримати його духовно. Коли прощалися, дякували хлопцям за службу. Це штурмовики — першими йдуть в бій, тому не всі повертаються. Вони це добре розуміють, тому й просять молилися. Через кілька днів, як ми поїхали, дізналися, що вже дехто загинув, декого поранили. Дуже важко, коли тобі дзвонять і кажуть про загибель знайомих людей. Розумієш, що повинен бути поряд, молитися, спрямовувати до Бога, щоб вони почули Добру Вістку. На жаль, для когось вона стає останньою, але спасаючою. Ці люди дуже близько ходять від смерті, тому надіються тільки на Бога.
Допомагаємо і цивільним людям, які не хочуть з певних причин виїжджати із прифронтової зони. Наприклад, возили продукти в Бахмут, просили населення виїжджати, коли ще можна було. Не можу зрозуміти тих, хто там лишається, особливо батьків, які живуть під обстрілами разом із дітьми. Це не вкладається в голову. Були випадки, коли ми вивозили людей з під обстрілів, евакуювали з небезпечних місць. Багато волонтерів гине під час таких поїздок. Все тому, що місцеві жителі не послухалися, коли їх переконували їхати звідти. Бахмут врешті закрили для в’їзду волонтерам. І це правильно.
Веземо хлопцям на передову генератори, портативні акумулятори, сонячні батареї, лампочки, тепловізори, павербанки, зігрівайки для рук і ніг та багато іншого. Були в перевалочному госпіталі в Бахмуті, привезли туди медикаменти, спілкувались із хлопцями, які на медичних машинах вивозять поранених з поля бою, допомагали їм. А через кілька днів мені зателефонували, сказали що вже немає госпіталя, розбомбили, загинуло декілька санітарів. Страшно і важко таке чути.
Надіємося на Бога і на велику перемогу від Нього. Молимося, щоб Бог благословив Україну і дав мир.
