«Коли ми приїхали в інтернат, мені хотілося плакати»
Школа-інтернат у Лівчицях приймає дітей із різних сімей. Дехто тільки під час навчання проживає у школі, а на канікули й вихідні їде додому або до дідуся й бабусі. Проте є й такі, яким нікуди їхати. Вони або сироти, або їхні батьки позбавлені батьківських прав. Тому на свята в закладі лишилося чимало дітей — саме тих, котрі найбільше потребували уваги. Коли ми приїхали, то мені хотілося плакати. Це було схоже на новелу Діккенса — покинуті діти прямо у різдвяний вечір були самі. Здебільшого в інтернаті всі хваляться, що вони скоро їдуть додому, або що до них мають приїхати. Але у цей вечір майже всі мовчали.
У кожного члена нашої місіонерської команди на різдвяний вечір були свої плани. Тим більше, що попереду — дні, сповнені богослужінь і відвідин. Зокрема, табір, підготовка до якого забирала багато сил і часу. Але коли пролунала пропозиція відвідати сиротинець, усі згодились відразу, ніхто навіть словом не обмовився про особисті справи. Разом взялися за закупівлю подарунків і планування.
І зустріч ця вийшла справді особливою. У мене було відчуття, що я прийшов в гості до Ісуса. Щойно ми зайшли, діти розцвіли у посмішках прямо на очах. Вони обіймали нас, щось розповідали, показували свої нажитки й іграшки. Попри те, що у нас була програма, перші 30 хвилин просто проводили час із дітьми — гралися, придумували щось на ходу. Коли всі набігалися, ми почали розповідати про Різдво. На половині розповіді їх покликали на підвечірок. Здебільшого після прийому їжі діти розбігаються і вже разом їх не збереш. Але на наше здивування вони дуже швидко поїли і одразу повернулися назад. Ми разом співали, молилися, а в кінці вручили подарунки. Прощатися було дуже важко, хотілося або лишитися на ночівлю, або забрати дітей із собою…
Дитячий табір ми проводили традиційно для зимового періоду у приміщенні дому молитви в Сколе. Було тісно, але благословенно. Кімнати — вщерть заселені дітьми. Усі підсобні кімнатки — переобладнані для проживання кухарів, помічників, табірного лікаря. Програма була цілком заповнена вивченням Біблії, вікторинами за вивченим матеріалом, спілкуванням на актуальні для дітей і підлітків теми, іграми і змаганнями для розрядки і активного відпочинку, гуртками для розвитку фантазії і практичних навичок. Щоранку і щовечора мали зібрання. Ранкове — вела команда наставників, а вечірнє — проводили діти.
Однією з родзинок програми був кулінарний майстер-клас. Ми приготували необхідні інгредієнти, а також фартушки і рукавички. Уся «Бухта миру» вчилася ліпити вареники. А плід своєї праці діти мали можливість скуштувати на вечерю.
Для дітей трохи незвичним було проживання у домі молитви. Дехто запитував: «Чому ми тут, а не в якомусь іншому приміщенні?» Також для багатьох дорослих неприпустимо, щоб у домі молитви проводилися такі активні заходи для дітей. Я згадував історію, коли до Ісус сказав: «Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких Царство Небесне!» Ми показали дітям, що Господь хоче їх бачити у Своєму домі, що Він їх любить, розуміє, і приймає навіть такими непосидючими, невгамовними, шумними і трохи бешкетними. Хоча перебування у залі для богослужінь було дозволено тільки під час біблійних уроків, спілкування з наставниками і підготовки до зібрань. Але навіть попри дисципліну й порядок, дім молитви ввечері з вулиці виглядав як вулик — усі вікна світяться, коридорами та сходами постійно хтось ходить, з димаря піднімається дим.
Андрій Сидоров, Львівська область, уривок з листа