«Діти, яких дав нам Бог»
Ми з дружиною багато працюємо з дітьми різних категорій, намагаємося познайомити їх з Ісусом Христом. Нажаль багато з них, ставши дорослими, не виявляють бажання йти за Богом. Це дуже прикро та тяжко, але ми не опускаємо рук.
Наша родина донедавна складалася з сімох членів. Десь два роки тому ми звернулися у службу, яка займається дітьми-сиротами, пройшли всі бюрократичні процедури, навчання. І в нашій сім’ї з’явилося ще троє дітей. Часто мене запитують: «Ну як?» На що я відповідаю: «Це наші діти, яких дав нам Бог!» Наша ціль — через стосунки в родині донести їм спасіння. Ми разом ходимо до церкви, діти — в недільну школу. Ми — щаслива родина, трохи більше навантаження, звичайно, але ми щасливі.
Моє головне служіння — пастор церкви, дружина — вчителька недільної школи. Я опікуюся двома церквами — у Шепетівці та Ленківцях, де ми і проживаємо.
Мені дуже подобається служити людям, вислуховувати, допомагати, підбадьорювати, закликати до каяття, молитися за них. Хочу поділитися однією історією. До церкви у м. Шепетівка (молода церква, 5 років), почали ходити двоє чоловіків — Микола та Іван. Їхні дружини ходять до баптистської церкви, а вони чомусь ні, кажуть, що їм в нас подобається.
Вони відвідували богослужіння уже півроку. Якось я відчув спонукання зробити заклик до покаяння, але ніхто не відгукнувся. Тоді вирішив розповісти свідчення, скільки разів Бог зберігав мені життя. Я нарахував від самого дитинства 10 разів. Ми вже хотіли завершувати богослужіння, мала бути заключна молитва, але піднімається рука і виходить дядько Микола. Каже: «Хочу покаятися та служити Богові». Виявилося, що за тиждень до цього його збила машина, коли їхав на велосипеді. Чоловік лишився сам на дорозі із сильно травмованою ногою. Добре, що було недалеко від хати, і йому допомогли добратися додому. Тому минулої неділі він не зміг прийти до церкви. А через тиждень прийшов та прийняв Ісуса Христа. Тепер готується до водного хрещення.
А я думав, що вийде дядько Іван — він хворів, лежав у лікарні, ми молилися за нього. Згодом його здоров’я покращилося. То ходив, то не ходив на богослужіння. Наступної неділі ми його поховали, нажаль. Коли покаявся Микола, то Іван підійшов, привітав, допоміг одягнути шапку (бо в того не працювала добре рука після травми). Ще раз привітав, обійняв, поцілував. Цей епізод і досі в моїй пам’яті — ніби він відчував, що скоро помре. Після смерті Івана почали приходити його діти — син та донька.
Моліться за нас, нехай цей рік принесе ще багато сердець для Ісуса Христа.
Василь Перепелиця, Хмельницька область, уривок з листа